Стівен Кінг - Зелена миля

далі Брутал, і замикав вервечку я. Ми піднялися першим схилом і спустилися з протилежного боку, де від тюрми вже було видно хіба що яскраве світіння прожекторів на верхівках дерев. І все ж Гаррі невтомно вів нас уперед.

— Де ти його припаркував? — театральним шепотом спитав Брутал. Дихання виривалося з його рота хмаринками пару. — В Балтиморі?

— Прямо попереду, — знервовано й роздратовано відрізав Гаррі. — Трясця, Брутусе, та не жени ти коней.

Зате Коффі, наскільки я міг судити з його вигляду, був би щасливий крокувати так до сходу сонця. А може, й далі, до заходу. Він дивився на всі боки й здригався (не від страху, а від утіхи, я в цьому впевнений), коли пугукала сова. Мене навідала думка, що та темрява, якої він так боявся в приміщенні, надворі його нітрохи не лякала, аж ніяк. Він голубив цю ніч, ніжно терся об неї всіма своїми чуттями, як чоловік може водити щоками по випуклостях і западинах жіночих грудей.

— Тут повертаємо, — пробурмотів Гаррі.

Невеликий відросток дороги (вузький, неасфальтований, збур’янілий посередині) відхилявся праворуч. Ми повернули на нього і пройшли ще чверть милі. Брутал уже почав був знову нарікати, але Гаррі спинився, відійшов ліворуч і почав знімати відламане лапате соснове гілля. Джон і Брутал кинулися йому допомагати, і не встиг я до них долучитись, як назовні проступила пом’ята пика старого пікапа «фармолл». Його фари за дротяними сітками вирячалися на нас, мов жучині очі.

— Я, знаєш, обережним бути хотів, — тонким голосом і докірливим тоном сказав Гаррі Бруталу. — Може, для тебе, Брутусе Говелл, це дуже смішний жарт, але моя родина надзвичайно релігійна; у мене в долинах між горами такі святі та божі кузени живуть, що поряд із ними перші християни більше подібні до левів, і якщо мене застукають на чомусь такому…

— Заспокойся, — сказав йому Брутал, — нерви в мене, от і все.

— У мене теж, — натягнуто відповів Гаррі. — Зараз ще побачимо, чи це іржаве корито заведеться…

Не перестаючи бурмотіти щось собі під носа, він обійшов капот вантажівки, і Брутал мені підморгнув. А для Коффі ми перестали існувати взагалі. Він закинув голову назад і впивався нічним небом, усіяним зорями.

— Я поїду з ним у кузові, якщо хочеш, — запропонував Брутал. За нашими спинами озвався на мить стартер «фармолла», пискнув, як старий пес, що не чує під собою лап морозного зимового ранку. А потім вибухово ожив двигун. Гаррі розігнав його й пустив на нерівний холостий хід. — Не конче нам обом з ним сидіти.

— Залазь на переднє сидіння, — сказав я йому. — Можеш посидіти з ним дорогою назад. Тобто якщо назад ми поїдемо не під замком у власному тюремному фургоні.

— Не кажи такого, — Брутал подивився на мене зі справжнім смутком в очах. Неначе до нього вперше дійшло, що на нас чекає в разі, якщо попадемося. — Господи, Поле!

— Іди, — сказав я. — В кабіну.

Він послухався. Я потягнув Джона Коффі за руку, щоб повернути його увагу з неба на землю, і не відпускав, поки він не подивився на мене, а потім повів до кузова пікапа, по боках обгородженого дошками. Гаррі натягнув на стовпчики брезент, і це мало нас убезпечити, якби дорогою трапилися інші машини чи вантажівки. Але з відкритим заднім бортом він нічого вдіяти так і не зміг.

— Здорованю, оп-оп угору, — сказав я.

— Поїдемо кататися?

— Саме так.

— Добре. — Він усміхнувся. Вона була милою й чарівною, та усмішка, мабуть, почасти тому, що її не ускладнювали жодні думки. Він заліз у кузов. Я — за ним, підійшов до кабіни й постукав по даху. Гаррі увімкнув першу передачу, і вантажівка, здригаючись і вібруючи, викотила з видолинка, в якому він її ховав.

Джон Коффі стояв, широко розставивши ноги, посеред кузова. Він знову задер голову догори, і широчезна усмішка осявала його обличчя. Він геть не звертав уваги на гілки, що батожили його, коли Гаррі повернув пікап у бік шосе.

— Погляньте, начальнику! — вигукнув він низьким і сповненим захвату голосом, показуючи у височінь на нічне небо. — Це Кассі, леді у кріслі-гойдалці!

Він мав рацію; я бачив її в зірковій смузі між темного громаддя дерев, які ми проминали. Але коли він сказав про леді у кріслі-гойдалці, я подумав не про Кассіопею; на згадку мені спала Мелінда Мурз.

— Я бачу її, Джоне, — відповів я й потягнув його за руку. — Але зараз ти повинен сісти, добре?

Він сів, притулившись спиною до кабіни, а очі все не полишали нічного неба. На обличчі в нього застиг вираз піднесеного бездумного щастя. Зелена миля віддалялася від нас із кожним обертом лисих шин «фармолла», і принаймні на деякий час нескінченний потік сліз Джона Коффі спинився.

7

До будинку Гела Мурза на Чимні-рідж було двадцять п’ять миль, і на повільній торохкотливій фермерській вантажівці Гаррі дорога забрала близько години. Жаска то була поїздка. І хоч здається, що кожна її секунда закарбувалася в моїй пам’яті — кожен поворот, горбок, кожна яма, ті страшні випадки (їх було два), коли повз нас у протилежний бік гуркотіли вантажівки, — думаю, я навіть близько не здатен описати, що тоді відчував, сидячи там, у кузові, із Джоном Коффі, коли ми, як індіанці, кутались із ним у старі ковдри, які Гаррі завбачливо прихопив із дому.

Найвиразнішим було відчуття загубленості — той глибокий жахливий біль, якого зазнає маленький хлопчик, коли розуміє, що кудись не туди зайшов, місцевість навколо незнайома й він не знає, як знайти шлях додому. Я їхав кудись у ніч з ув’язненим — і не просто ув’язненим, а засудженим за вбивство двох маленьких дівчаток і за скоєння цього злочину приреченим до смертної кари. Моя віра в те, що він невинуватий, нічим нам не допоможе, якщо нас зловлять; ми самі сядемо за ґрати, і Дін Стентон, імовірно, теж. Я перекреслив ціле життя праці й віри через одну погану страту й через те, що вірив — це вайло-переросток, що сидить поруч зі мною, може зцілити жінку від неоперабельної пухлини мозку. Але, спостерігаючи, як Джон дивиться на зірки, я з жахом усвідомив, що більше не вірю в це, навіть якщо раніше віра й була. Інфекція сечових шляхів тепер здавалася віддаленою й неважливою, як це завжди буває з такими неприємними й болючими речами, коли вони вже відходять у минуле (якби жінка могла пам’ятати весь той біль, з яким народжувала першу дитину, сказала колись моя мати, вона б нізащо не стала народжувати другу).