Стівен Кінг - Зелена миля

зап’ястя і спробував потягти в бік дверей тунелю. Спочатку він не піддавався — з таким самим успіхом я міг би голіруч тягнути з землі валун.

— Джоне, ходімо, треба поспішати, якщо не хочеш, щоб карета, запряжена четвериком, перетворилася на гарбуз, — сказав Гаррі і знову нервово розсміявся. Узявши Джона за іншу руку, він смикнув. Але Джон ніяк не хотів іти. А потім ще й сказав дещо, тихим голосом, неначе розмовляв уві сні. Він звертався не до мене, до жодного з нас не звертався, але тих його слів я не забуду ніколи.

— Вони досі тут. Шматочки від них, досі тут. Я чую їхні крики.

Нервові смішки Гаррі припинилися, й усмішка повисла на його губах, наче напівзірвана віконниця — на покинутому будинку. Брутал подивився на мене поглядом, у якому прозирав жах, і відступив на крок далі від Джона Коффі. Вдруге менш ніж за п’ять хвилин я відчув, що вся наша затія балансує на межі провалля. Тож цього разу рятувати ситуацію довелося мені; трохи згодом, коли катастрофа загрожуватиме статися втретє, рятівником виступить Гаррі. Тієї ночі ми всі мали таку нагоду, повірте.

Я прослизнув між Джоном та стільцем і перекрив йому огляд. Став навшпиньки, щоб цілковито заблокувати огляд. А тоді клацнув пальцями в нього перед очима, двічі, різко.

— Уперед! — вигукнув я. — Іди! Ти сказав, що кайдани не потрібні, то доведи це! Іди, здорованю! Іди, Джоне Коффі! Он туди! У ті двері!

Його очі прояснилися.

— Так, начальнику.

І дякувати Богу, він пішов.

— Дивися на двері, Джоне Коффі, на двері й більше нікуди.

— Так, бос.

Джон покірно втупився поглядом у двері.

— Брутале, — я показав жестом.

Той вибіг наперед, перебираючи ключі на низці, шукаючи потрібний. Джон не зводив очей із дверей до тунелю, а я не зводив очей із Джона, але краєм ока бачив, як Гаррі знервовано позирає на стілець, наче ніколи в житті ще його не бачив.

Шматочки від них досі тут… я чую їхні крики.

Якщо то була правда, тоді Едуард Делакруа кричав найдовше й найгучніше з усіх. І я потайки зрадів, що не чую того, що міг чути Джон Коффі.

Брутал відчинив двері. Ми спустилися донизу сходами, першим ішов Коффі. Внизу він похмуро глянув углиб тунелю з його низькою цегляною стелею. Доки ми дійдемо до виходу, він собі м’язи спини розтягне. Хіба що…

Я взявся за ручки каталки. Простирадло, на яке ми клали Дела, з неї зняли (і, мабуть, спалили), тож видно було чорні шкіряні подушки каталки.

— Джоне, лягай, — розпорядився я. Він глянув на мене із сумнівом, і я підбадьорливо кивнув. — Тобі буде простіше, та й нам не важче.

— Добре, начальнику Еджкомб.

Він сів, потім ліг на спину, дивлячись на нас стривоженими карими очима. Його ноги в дешевих тюремних шльопанцях звисали ледве не до підлоги. Брутал став між ними й повіз Джона Коффі вперед вогким коридором, так само, як дотепер возив багатьох інших. З єдиною різницею — нинішній пасажир ще дихав. Приблизно на середині шляху (напевно, ми вже були під автострадою і, якби не пізня година, могли б чути притлумлений гуркіт машин, що пролітали над нами) Джон заусміхався.

— А що, — вигукнув він, — це весело.

Наступного разу, коли йому доведеться їхати на каталці, він так не подумає; така непрохана думка виникла в моїй голові. Власне, наступного разу на каталці він не зможе ні думати, ні відчувати взагалі. Чи зможе? Шматочки від них досі тут, сказав він; він чув їхні крики.

Ходять, невидимі, за нами назирці. Я здригнувся.

— Начальнику Еджкомб, сподіваюся, ти не забув Аладдіна, — сказав Брутал, коли ми досягли дальнього кінця тунелю.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його я.

На вигляд Аладдін нічим не відрізнявся від інших ключів, які я носив із собою (а моя низка важила, певно, чотири фунти[66]). Але то був майстер-ключ над усіма майстер-ключами, він відмикав абсолютно всі двері. У ті часи на кожні п’ять тюремних блоків був один Аладдін, і кожен був власністю головного наглядача. Інші наглядачі могли його позичати, але тільки головний вертухай не мусив розписуватися в його отриманні.

Вихід із тунелю перекривали ворота зі сталевими ґратами. Вони завжди нагадували мені картини зі стародавніми замками, які я бачив; ну, знаєте, — ще з тих часів, коли всіх відважні лицарі оберігали й лицарство буяло. Тільки «Холодній горі» до Камелота було як до неба. За воротами сходовий марш вів угору до малопомітних дверей, схожих на ляду погреба. Зовні на них були таблички «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», «ДЕРЖАВНИЙ ОБ’ЄКТ» і «ДРІТ ПІД НАПРУГОЮ».

Я відімкнув ворота, а Гаррі їх відчинив. Ми піднялися нагору, і знову перед вів Коффі — згорбившись і похиливши голову. Вже нагорі Гаррі протиснувся повз нього (не без труднощів, хоч він і був найменший поміж нас трьох) і відімкнув ляду. Вона була важкою. Підняти він її міг, але відкинути — ні.

— Начальнику, дайте я, — промовив Джон. Він знову рушив уперед (дорогою втиснувши Гаррі в стіну стегном) і однією рукою підняв ляду. Так, наче то був пофарбований картон замість листкової сталі.

В обличчя нам ударило холодне нічне повітря, гнане гірським вітром, який дійматиме нас тепер аж до березня-квітня. А разом з ним принесло вихором сухе осіннє листя, і Джон Коффі підхопив один листок вільною рукою. Ніколи не забуду, яким поглядом він на нього подивився, як зіжмакав у руці й наблизив до широкого гарного носа, щоб листок віддав свої пахощі.

— Іди-йди, — поквапив його Брутал. — Вперед, кроком руш.

Ми вилізли назовні. Джон опустив ляду, Брутал її замкнув. Для цих дверей Аладдін був не потрібен, але без нього ми б не змогли відімкнути хвіртку в дротовій сітці, яка оточувала ляду.

— Велетню, тримай руки по боках, коли проходитимеш, — пробурмотів Гаррі. — Не торкайся дроту, якщо не хочеш сильного опіку.

І ми опинилися за огорожею, стояли на узбіччі дороги маленьким скупченням (здогадуюся, що збоку воно могло нагадувати три горбки довкола гори) й дивилися на стіни, вогні й сторожові вежі виправної колонії «Холодна гора». Я навіть розгледів в одній вежі неясні обриси вартового, який дмухав собі на долоні, але тільки на секунду — вікна вежі, що виходили на дорогу, були зовсім маленькі. Та все одно нам слід було рухатися дуже, дуже тихо. Якби справді нагодилось якесь авто, не минути нам лиха.

— Вперед, — прошепотів я. — Гаррі, показуй дорогу.

Скрадаючись, ми рушили вздовж шосе, «паровозиком»: першим ішов Гаррі, за ним — Джон Коффі,