Стівен Кінг - Зелена миля

стирчало жмутами й шпачаками. Упродовж своєї кар’єри він нажив собі чимало ворогів. І добре про це знав. У правій руці, тримаючи аномально довгу цівку скерованою донизу, але не зовсім у підлогу, він стискав револьвер, який зазвичай висів над камінною полицею. Таку зброю називали «Нед Бантлайн Спешл»[68], вона належала ще його дідові, і тієї миті (я побачив це, відчуваючи, як усередині все стискається ще більше) його курок був зведений до кінця.

— Якого це чорта принесло о пів на третю клятої ночі? — запитав він. Ніякого страху в його голосі я не почув. І тремтіння рук — принаймні на той час — припинилося. Рука, що тримала револьвер, була твердою, мов камінь. — Відповідайте, або я…

Дуло почало підійматися.

— Начальнику, не треба! — Брутал підняв руки й виставив їх долонями вперед, до чоловіка зі зброєю. Я ще ніколи не чув, щоб його голос звучав так, як тієї миті; неначе дрижаки якимсь незбагненним чином перебралися з рук Мурза до горла Брутуса Говелла. — Це ми! Це Пол і я, і… це ми!

Він став на першу сходинку, щоб світло, яке горіло над сходами, могло повністю освітити його обличчя. Я приєднався до нього. Гел Мурз переводив погляд із Брутала на мене, і сердита рішучість помалу поступалася місцем розгубленості.

— Що ви тут робите? — спитав він. — Мало того, що глупа ніч надворі, то у вас, хлопці, ще й чергування зараз. Я знаю, бо в мене графік висить у майстерні. То якого, питається… о, Господи. Хтось утік? Чи заколот? — Він глянув поміж нас, і погляд став гострішим. — Хто там ще біля тої вантажівки?

«Розмовляти буду я». Так я проінструктував Брутала. Однак час розмовляти настав, а я не міг і рота розтулити. Дорогою на роботу того вечора я ретельно продумав, що казатиму, коли ми сюди приїдемо, і думав, що не так уже й божевільно все звучить. Не нормально — нічого нормального в нашій вилазці не було, — але, може, досить близько до нормального, щоб нам дозволили зайти всередину й дали шанс. Дали Джону шанс. Але тепер усі мої ретельно відрепетирувані слова потонули в ревінні плутанини думок та образів — Дел горить, миша помирає, Ту сіпається на сидінні Старого Іскруна й волає, що він засмажений гиндик, — які коловоротом кружляли в моїй голові, наче пісок, підхоплений пиловим вихором. Я вірю, що у світі є добро й усі його потоки надходять так чи інакше від Бога, який любить нас. Але вірю, що існує ще й інша сила, достоту така сама реальна, як і Бог, якому я молився все своє життя. І ця сила свідомо працює над тим, щоб усі наші добрі поривання звести нанівець. Не Сатана, я не Сатану маю на увазі (хоча вірю, що він також реальний), але якийсь демон розладу, каверзна й дурнувата істота, що радісно гигоче, коли старий чоловік підпалює на собі одяг, намагаючись розкурити люльку, чи коли чиясь обожнювана дитина потягне собі до рота свою першу різдвяну іграшку й удавиться нею на смерть. Я мав удосталь часу, щоб над цим поміркувати, усі ті роки, що минули від «Холодної гори» до «Сосон Джорджії», і гадаю, що тієї ночі та сила активно намагалася нам перешкодити, туманним виром кружляючи навколо, стараючись тримати Джона Коффі подалі від Мелінди Мурз.

— Начальнику… Геле… я… — Усе, що я пробував вимовити, виходило безглуздим белькотінням.

Він знову підняв револьвер, цілячись між Бруталом і мною, не слухаючи. Налиті кров’ю очі розплющилися дуже широко. І тут із темряви вийшов Гаррі Тервілліґер, точніше, не вийшов, а вискочив, бо його мало не потягнув за собою наш здоровань, на всі тридцять два усміхаючись своєю чарівною і пришелепкуватою усмішкою.

— Коффі, — видихнув Мурз. — Джон Коффі. — Він різко втягнув у себе повітря й закричав тонким, проте сильним голосом: — Стій! Стій, де стоїш, бо стрілятиму!

Десь позаду нього кволий і тремтливий жіночий голос погукав:

— Геле? Що ти там робиш? З ким ти говориш, ти, йобаний хріносмок?

Він повернувся в той бік лише на секунду, з розпачем і збентеженням на обличчі. Лише на секунду, як я сказав, але мені б цього вистачило, щоб вихопити з його руки револьвер із довгим дулом. От тільки я не міг підняти своїх власних рук. До них неначе прикріпили тягарі. У голові шуміло, наче по радіо в грозу. Єдині емоції, які я міг пригадати з тієї хвилини, — переляк і якийсь невиразний сором за Гела.

Гаррі з Джоном Коффі підійшли до підніжжя сходів. Мурз відвернувся від звуку голосу дружини і знову здійняв револьвер. Пізніше він зізнається, що так, мав серйозний намір застрелити Коффі; він запідозрив, що всі ми — заручники, а хитромудрий розум, який за всім цим незрозумілим стоїть, ховається там, у темряві коло вантажівки. Він не розумів, навіщо нас могли привезти до його будинку, але помста видавалася найбільш імовірною можливістю.

Та перш ніж він встиг вистрелити, Гаррі Тервілліґер вийшов наперед і затулив Коффі собою, більшу частину його тіла. Коффі його не примушував; Гаррі вчинив так із власної волі.

— Ні, начальнику Мурз! — вигукнув він. — Усе добре! Ніхто не озброєний, ніхто нікого не поранить, ми приїхали допомогти!

— Допомогти? — Сплутані кошлаті брови Мурза зійшлися на переніссі. Очі спалахнули несамовитим вогнем. Я не міг відвести погляду від зведеного курка «Бантлайна». — Допомогти в чому? Допомогти кому?

Неначе у відповідь, голос старої жінки озвався знову, сварливий, наполегливий і геть відірваний від реальності:

— Сучий сину, іди сюди й потикай своїм патиком у мою брудну дюрку! І друзів своїх засранців веди! Хай по черзі мене порають!

Тяжко вражений, я подивився на Брутала. Я усвідомлював, що Мелінда лаятиметься — що пухлина якось примушувала її лаятися, — але то було щось більше, ніж лихослів’я. Набагато більше.

— Що ви тут робите? — повторив своє запитання Мурз. Значна частка рішучості вже зникла з його голосу — її забрали тремкі викрики дружини. — Я не розумію. Це втеча з тюрми чи…

Джон відставив Гаррі вбік — просто підняв його і прибрав з дороги — та піднявся на ґанок. Він став між Бруталом і мною, такий величенний, що мало не зіштовхнув нас у кущі гостролиста обабіч ґанку. Погляд Мурза поповз угору, щоб простежити за ним, — так людина силкується роздивитися верхівку височенного дерева. І раптом усе у світі для мене стало на свої місця. Той дух розладу, який поплутав мені думки, наче крізь могутні пальці просіяв пісок чи зернята рису,