Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

молода білява в’єтнамка. У неї довгі накладні нігті, і вона постійно промовляє: «Ой, вибачте», коли випадково дряпає нігтем мою щоку. Світло тьмяне, кімната прохолодна. Вікон тут немає, окрім одностороннього дзеркала-вікна Гезелла, яке має вигляд звичайного дзеркала. Позаду нього сідає доктор Ларсон, чи хто там спостерігатиме сьогодні за приладами. Керен закінчує прикріплювати дроти, киває на прощання та йде з кімнати. Зручно вмощуюсь на ліжку, заплющую очі та уявляю собі криву у вигляді тонких ніжок павучка, що біжить довгими потічками по діаграмному папері, граційно записуючи з іншого боку скла дані про рухи моїх очей, дихання, мозкові хвилі. За кілька хвилин засинаю.

Мені сниться біг. Біжу лісом, крізь густі чагарники та дерева, якимось дивом оминаючи їх, проходячи крізь них, наче привид. Раптом вибігаю на галявину, а там – пожежа…

Сниться, що займаюся сексом з Інґрід. Знаю, що це вона, навіть не бачачи її лиця. Це тіло Інґрід, її довгі гладенькі ніжки. Ми трахаємося на диванчику у вітальні її батьків; телевізор увімкнений на каналі про природу – там біжить стадо антилоп, затим іде парад. Там, на параді, на невеличкій платформі сидить Клер. Вона сумна, а всі люди довкола веселі та життєрадісні. Раптом Інґрід зіскакує, з-за дивана виймає лук зі стрілою та випускає її у Клер. Стріла влучає прямісінько у телевізор, відтак Клер притискає руки до грудей, як Венді у німій версії «Пітера Пена». Зриваюся та починаю душити Інґрід, мої руки обхопили її горло, верещу на неї…

Прокидаюсь у холодному поті, серце вистрибує. Я – у лабораторії сну. Деякий час думаю, чи вони, бува, чогось не приховують від мене; може, вони якимось чином можуть бачити мої сни, читати мої думки. Лягаю на бік та заплющую очі.

Сниться, що ми з Клер ідемо музеєм. Цей музей – це старий палац, усі картини – у золотих рамках у стилі рококо. Усі відвідувачі мають на головах високі напудрені перуки; одягнені у бучні сукні, сюртуки та бриджі. Нас вони не помічають. Ми розглядаємо картини, однак вони виявляються не справжніми картинами, це – вірші, вірші, що якимось чином матеріалізувалися фізично.

– Глянь, – звертаюсь до Клер, – ось вірш Емілі Дікінсон: «Спочатку серце просить задоволення, а потім – звільнення від мук…»

Клер стоїть перед яскравим жовтим віршем і, здається, зігрівається ним. Бачимо Данте, Донна, Блейка, Неруду, Бішопа. Затримуємось у кімнаті з творами Рільке, швиденько минаємо «бітників» та зупиняємося перед Верленом та Бодлером. Раптом усвідомлюю, що загубив Клер. Спершу йду, затим біжу, повертаючись через галереї. Несподівано знаходжу її: вона стоїть перед віршем, коротеньким білим віршем, прикріпленим у куточку. Плаче. Підходжу до неї, стаю поза її спиною і бачу цей вірш: «А зараз я вкладаюсь спати, прошу Бога за душею наглядати, якщо помру я уві сні, прошу Бога душу забрати».

Відтак борсаюсь у траві. Холодно; наді мною свище вітер. Лежу голий у темряві, мені холодно. Земля встелена снігом, стою навколішках, на нього капає кров, протягую руку…

– О Боже, у нього тече кров…

– Якого біса? Як це сталося?

– Лайно, він відірвав усі електроди… Допоможи мені покласти його у ліжко…

Розплющую очі. Наді мною нахилилися Кендрік та доктор Ларсон. У Ларсона засмучений та схвильований вигляд, зате у Кендріка – тріумфальна посмішка на обличчі.

– Записали? – запитую.

– Це було ідеально, – відповідає.

– Чудово, – останнє, що промовляю перед тим, як знепритомніти.

Другий

Неділя, 2 жовтня 1997 року (Генрі тридцять чотири, Клер двадцять шість)

Генрі: Прокидаюся, відчуваю запах металу. Це кров, і вона всюди. Клер згорнулась у ній клубочком, як кошенятко.

Торсаю її, вона промовляє:

– Ні.

– Ну ж бо, Клер, прокидайся! У тебе знову йде кров.

– Мені снилося…

– Клер, будь ласка…

Вона сідає. Її руки, лице та волосся наскрізь просочились кров’ю. Клер простягає руку, а на ній, напівлежачи, примостилося крихітне чудовисько. Вона промовляє, якось так просто:

– Він помер.

Починає ридати. Сидимо на краєчку ліжка, просякнутого кров’ю, обіймаючись та плачучи.

Понеділок, 16 лютого 1998 року (Клер двадцять шість, Генрі тридцять чотири)

Клер: Ми з Генрі саме збираємося виходити. Нині полудень, падає сніг. Натягую чоботи, цієї ж миті дзвонить телефон. Генрі простує коридором до вітальні, щоби підняти слухавку. Чую, як відповідає:

– Алло, – і відразу, – справді? Ну, ні фіґа собі! – Відтак: – Стривайте, візьму папір… – Тривале мовчання, що переривається лише словами: – Зачекайте, поясніть.

Роззуваюся та знімаю верхній одяг. Тихенько, у самих шкарпетках, прокрадаюся до вітальні. Генрі сидить на дивані та щось несамовито записує. На колінах, як маленьке кошенятко, лежить телефон. Сідаю біля нього, а він розпливається в усмішці. Дивлюся у його записник. Зверху на сторінці написано: «4 гени: на 4, атемпоральний 1, синхронізуючі імпульси, новий ген = мандрівник у часі?? Хром = 17 × 2, 4, 25, 200 + повторює ініціативну групу лікування, пов’язано зі стáттю? Ні, + забагато допамінових рецепторів, які протеїни???» І розумію: Кендрік це зробив! Він усе зрозумів, у всьому розібрався! Не можу в це повірити. Він це зробив. Що тепер?

Генрі кладе слухавку та повертається до мене. У нього такий остовпілий вигляд, як у мене відчуття.

– І що далі? – запитую.

– Він збирається клонувати гени та підселити їх до миші.

– Що?

– Він збирається створити мишей, які мандруватимуть у часі. І потім лікувати їх.

Одночасно починаємо реготати. Відтак танцюємо, кружляючи кімнатою. Сміємося і танцюємо доти, поки, важко дихаючи, не падаємо на диван. Зачудовано дивлюся на Генрі: чому на клітинному рівні він такий незвичайний, такий інакший, коли він – просто чоловік, у білій сорочці та теплій куртці, чия рука на дотик – звичайнісінька рука, зі шкіри та кісток, чоловік, який усміхається, як звичайнісінька людина. Я завжди знала, що він не такий, як усі. Зрештою, і що? Лише якихось кілька літер у коді? Але чомусь це має велике значення. І ми якось мусимо це змінити. А десь, у іншому кінці міста, доктор Кендрік сидить у своєму кабінеті, роздумуючи над тим, як вивести мишей, які б не підкорялися часовим правилам. Сміюся, втім, це – питання життя та смерті. Зупиняю в собі сміх і прикриваю рота рукою.

Перехідний епізод

Середа, 12 серпня 1998 року (Клер двадцять сім)

Клер: Мама нарешті заснула. Заснула у своєму ліжку, у своїй кімнаті. Вона втекла з лікарні, лише заради своєї кімнати, свого притулку, що зрештою перетворився на таку саму лікарняну палату. Але зараз це поза межами її розуміння. Усю ніч вона