Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Мені дуже зручно та спокійно, їм сендвіч з тунцем. На мені біла футболка та літні бавовняні штани, поцуплені з чийогось двору зі шнурка, де сохнула білизна. Десь у Чикаґо мені зараз три, мама ще жива, і це паскудство з переміщенням у часі ще не розпочалося. Посилаю вітання собі маленькому. Роздуми про себе у дитячому віці, звісно, призводять до роздумів про Клер і наші спроби зачати. З одного боку, я дуже цього хочу, хочу дати Клер дитину, бачити, як Клер дозріває, наче кавун, славити Деметру, богиню родючості. Хочу мати нормальну дитину, яка робитиме все те, що й інші діти: ссатиме, дриґатиме ручками, какатиме, спатиме, сміятиметься, перевертатиметься, сідатиме, ходитиме, лепетатиме щось нерозбірливе. Хочу бачити, як мій тато незграбно колихатиме свого онука. До сьогодні я не дуже ощасливлював свого батька, і це буде хорошою компенсацією, бальзамом на душу. Та й не лише йому – Клер теж. Коли мене закидає далеко від неї, частинка мене лишатиметься біля неї.

Утім: але. Знаю, хоча й не напевне, що це малоймовірно. Знаю, що дитина від мене, ймовірно, буде «дитиною, схильною до спонтанного зникнення», дивним чином зникаюча дитина, яка випаровуватиметься, наче за допомогою фей. І навіть займаючись сексом, чекаю на диво, важко дихаючи та хапаючи ротом повітря, на піку пристрасті з Клер, прошу якимось дивом нагородити нас дитиною; втім, інша частинка мене так само завзято просить уберегти нас від цього. Пригадується історія про лапку мавпи та три бажання, які так природно, але й так жахливо випливають одне з іншого. Цікаво, чи наше бажання збуватиметься за таким самим порядком.

Я – боягуз. Інший, кращий за мене чоловік, узяв би Клер за плечі та сказав: «Люба, усе це помилка, давай приймемо це та житимемо далі, просто будемо щасливими». Проте знаю, що Клер ніколи не змириться з цим і завжди сумуватиме. Тому сподіваюся, хоча й безнадійно, безпідставно, і кохаюся з Клер, наче з цього може вийти щось хороше.

Перший раз

Понеділок, 3 червня 1996 року (Клер двадцять п’ять)

Клер: Уперше, коли це стається, Генрі немає вдома. Восьмий тиждень вагітності. Дитинка поки розміром зі сливку; у неї вже є личко та ручки, б’ється сердечко. Настає вечір; тільки-но почалося літо. Миючи посуд, милуюсь пурпуровими та оранжевими хмаринками на призахідному небі. Генрі зник майже дві години тому. Пішов полити газон, а півгодини по тому, зрозумівши, що зрошувач усе ще не увімкнений, на задньому дворі я побачила лише характерну купку одягу біля винограднику. Зібрала його джинси, спідню білизну та стару футболку з надписом «Убий свій телевізор». Склала весь цей одяг та поклала на ліжко. Хотіла увімкнути зрошувач, та вирішила не робити цього, подумавши, що Генрі не захочеться змокнути при поверненні.

Приготувала і поїла макарони з сиром та салатом, прийняла вітаміни, випила велику склянку знежиреного молока. Миючи посуд, наспівую та уявляю, що маленьке створіння у мене всередині чує моє муркотіння і запам’ятає його на якомусь тонкому, клітинному рівні. Стоячи там і добросовісно вимиваючи тарілку з-під салату, відчуваю легенький біль глибоко всередині, десь у тазу. Десять хвилин по тому я вже сиджу у вітальні, займаючись своїми справами та читаючи Луї Деберн’єра, аж тут знову: короткий різкий біль, що прокочується внутрішніми струнами. Не звертаю це уваги. Все добре. Генрі немає вже більше двох годин. На якусь мить захвилювалася за нього, проте вирішую ігнорувати це. Наступних півгодини ще не хвилююся, а по тому виникають ці дивні відчуття, щось на кшталт менструальних спазмів, навіть відчуваю між ногами липку кров. Підводжуся та йду до ванної кімнати. Знімаю спіднє, і – о Боже! – багато крові!

Телефоную Шаріс. Слухавку піднімає Гомес. Намагаюсь говорити спокійно, кличу Шаріс, вона негайно підходить до слухавки та запитує:

– Що сталося?

– У мене йде кров.

– Де Генрі?

– Не знаю.

– Як іде кровотеча?

– Як місячні. – Біль стає сильнішим, і я сідаю на підлогу. – Можеш мене відвезти до «Ілінойс Масонік»?

– Зараз буду.

Вона кладе слухавку, а я дуже обережно кладу свою, наче можу ранити її почуття, кинувши занадто різко. Акуратно підводжуся, шукаю сумку. Хочу залишити Генрі записку, проте не знаю, що написати. Пишу: «Поїхала до „Ілінойс Масонік“ (знову хапає живіт) Шаріс відвозить. 19:20. К». Відчиняю для Генрі задній вхід. Записку лишаю біля телефону. Кілька хвилин по тому Шаріс уже біля моїх вхідних дверей. Коли сідаємо у машину, приїжджає Гомес. Майже не розмовляємо. Сідаю на переднє сидіння та дивлюся у вікно. Їдемо у західному напрямку на Белмонт, Шеффілд, Веллінгтон. Усе якось незвично різко та виразно, наче у мене якась необхідність запам’ятати все це задля якогось тесту. Гомес звертає авто до «Пункту прийому до реанімації». Ми з Шаріс виходимо. Озираюся на Гомеса, той ледь всміхається та починає відганяти машину на паркування. Підходимо до дверей, що, мов у казці, автоматично відчиняються, ніби очікували нас. Біль ущух, наче відкотилась хвиля, але зараз знову накочується, несамовито, зі свіжими силами. У яскраво освітленій кімнаті сидять кілька людей, нещасних та мізерних, очікують своєї черги, з похиленими головами та переплетеними руками, замкнутих у свій біль. Падаю біля них. Шаріс підходить до чоловіка у приймальні. Не чую, що вона говорить, але, коли він каже: «Викидень?», до мене доходить: от що відбувається, ось як це називається. Це слово набухає у моїй голові, ще поки не заповнює усі закутки свідомості, ще поки не переважує над усіма іншими думками. Плачу.

По тому, як вони зробили усе, що могли, це однаково стається. Пізніше дізнаюсь, що Генрі приїхав якраз перед завершенням операції, проте лікарі не дозволили йому увійти. Довго спала; коли прокинулась – уже глибока ніч, а біля мене – Генрі. Блідий, зі впалими очима, не промовляє жодного слова.

– О, – бурмочу, – де ти був?

Генрі нахиляється до мене й ніжно обіймає. Його щетина коле мені щоку та натирає її. Натирає не просто шкіру, а пробирається кудись углиб, рана відкривається, й обличчя Генрі зволожується – але чиїми сльозами?

Четвер, 13 червня, і п’ятниця, 14 червня 1996 року (Генрі тридцять два)

Генрі: Прибуваю до лабораторії з дослідження сну виснаженим, як і просив мене доктор Кендрік. Тут проводжу вже п’яту ніч, і до цієї миті вже знаю, як усе відбуватиметься. Сідаю на ліжко у дивній, несправжній, але максимально наближеній до домашньої, спальні. На мені піжамні штани. Лаборант доктора Ларсона намащує мені голову та груди піною, затим приліплює на ті місця дроти. Керен –