Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

говорила, плакала, сміялася, верещала, вигукувала: «Філіпе!» та: «Мамо!», а також: «Ні, ні, ні…» Усю ніч цикади та деревні жаби-крякавки вибивали своєю електричною завісою звуків такт, нагадуючи мені моє дитинство. Її шкіра при світлі ночі схожа на віск, кістляві руки гамселять по ліжку, благаючи, хапаючись за склянку води, що підношу до її потрісканих уст. Світає. Мамине вікно виходить на схід. Сиджу в білому кріслі біля вікна, лицем до ліжка, але не дивлюся туди, не дивлюся на маму – таку змарнілу, таку змалілу на своєму великому ліжку. Не дивлюсь на пляшечки з таблетками, ложки, склянки, штатив для внутрішньовенних уливань з товстезним пакетом рідини, що звисає зверху. Не дивлюсь на червоне блимання рідкокристалічного екрану, судно, маленький ниркоподібний мішок для блювання, коробку латексних рукавичок та бляшанку для сміття, на якій етикетка, що застерігає про біовідходи, а всередині – купа закривавлених шприців. Дивлюся у вікно, на схід. Чую спів птахів. Чую, як голуби, що живуть у гліцинії, прокидаються. Світ довкола сірий. Утім, поволі у нього просочуються кольори: уранішня зоря ще не рожево-строката, а помаранчева, мов пляма крові, що поступово проступає та розширюється; вона затримується на горизонті на якусь мить, але враз затоплює сад; світло стає золотавим, відтак зблискує небесна блакить, і згодом усі кольори заповнюють яскравими барвами призначені для них місця. Виноградні лози, троянди, білі сальвії та нагідки бринять у свіжій ранковій росі, мовби під тонким склом. Срібні берези на узліссі хитаються, мов білі струни, що звисають з неба. Над травою пролітає ворона. Під нею летить її тінь. Вони стрічаються, коли птаха сідає під вікно та поважно кряче. Світло нарешті сягає вікна й вихоплює мої руки та тіло, яке важко обм’якло у маминому білому кріслі. Зійшло сонце.

Заплющую очі. Гуде кондиціонер. Мені холодно; підводжуся, прямую до іншого вікна та вимикаю його. Тепер у кімнаті тихо. Підходжу до ліжка. Мама лежить нерухомо. Важке дихання, що постійно лунало у вухах, зупинилося. Її рот ледь розтулений, брови підняті, наче здивовано, очі заплющені. В ту мить вона могла співати. Стаю на коліна біля ліжка, відкидаю ковдри та прикладаю вухо до її серця. Шкіра тепла. Жодних звуків. Серце не б’ється, кров не тече, подих не надуває вітрила її легень. Тиша.

Беру на руки її змордоване тіло, що зле тхне, і лише в цю мить вона – ідеальна, вона – знову моя ідеальна прекрасна мама; нехай її кістки тиснуть мені в груди, а голова нахилена, нехай її з’їдений раком живіт набух та має вигляд, як у вагітної, – у моїй пам’яті вона постає яскравою, веселою, життєрадісною: вільною.

Кроки у коридорі. Відчиняються двері, чутно голос Ети:

– Клер? Ой…

Кладу маму на подушки, розправляю її нічну сорочку, поправляю волосся.

– Вона померла.

Субота, 12 вересня 1998 року (Генрі тридцять п’ять, Клер двадцять сім)

Генрі: Люсіль була єдиною людиною, що любила цей сад. Коли ми приїжджали до Медовларк-гауз, щоб знайти Люсіль, Клер відразу ж прямувала до задніх дверей: майже завжди, за будь-якої погоди, та була в саду. Коли Люсіль була здоровою, ми заставали її на клумбі. Вона стояла навколішках, прополюючи чи пересаджуючи рослини, підживлюючи троянди. Коли ж захворіла, Ета та Філіп часто зносили її униз, закутану в плед, та саджали у плетене крісло; інколи біля фонтану, інколи під персиковим деревом, де вона могла спостерігати за роботою Пітера, що копав, підстригав дерева та пересаджував їх. Коли Люсіль була здоровою, то часто пригощала нас своїми розповідями про всілякі цікавинки в саду: про червоноголових зябликів, які знайшли нову годівницю, про жоржини, які росли краще, ніж очікувалось, коли їх пересадили біля сонячного годинника, про нову троянду, у якої виявився жахливий блідо-бузковий відтінок, проте вона так буяла, що Люсіль навіть думати не хотіла про те, щоби позбутись її. Якогось літа Люсіль з Алісією вирішили провести експеримент: кожен день Алісія проводила кілька годин у саду, граючи на віолончелі. Задум був таким: вони хотіли подивитися, чи рослини реагуватимуть на музику. Люсіль божилася, що вона ще ніколи не мала такого хорошого врожаю помідорів, як після експерименту, й показувала нам цукіні, що був розміром з моє стегно. Тож експеримент постановили вважати успішним. Але його більше не повторювали, позаяк це було останнє літо, коли Люсіль була здоровою та могла займатися садом.

Пори року змінювались, Люсіль жовкла й чахнула, як та рослина. Влітку, коли усі ми приїжджали, вона трішки вичунювала, й будинок аж дзвенів від щасливих криків та гуркоту, спричинених дітьми Марка та Шерон: ті вовтузились у фонтані, як маленькі цуценята, стрибали та розважалися на траві, липкі та гіперактивні. Люсіль часто була понурою, втім, завжди елегантною. Вона завжди підводилася, щоби привітатися з нами; її світле з мідним відтінком волосся було зібране в тугу ґульку, з якої вибивалися та спадали на лице густі пасма. Білі лайкові рукавиці для садівництва та знаряддя фірми «Сміт-енд-Говкен» миттю відкидались на землю, тільки-но ми починали обійматися при зустрічі. Ми з Люсіль цілувались дуже офіційно, в обидві щоки, начебто ми – дуже старенькі графині, що якийсь час не бачилися. Вона завжди була доброю до мене і водночас могла самим лише поглядом стерти на порох свою доньку. Мені її бракує. Клер… ні, сюди «мені її бракує» – дещо не пасує. Клер спустошена. Заходить у якусь кімнату й забуває, для чого вона туди увійшла. Сидить і дивиться у книгу, не перегортаючи сторінки впродовж години. Втім, не плаче. Клер посміхається, коли жартую. Вона їсть те, що кладу перед нею. Коли пробую покохатися з нею, Клер скоряється… та вже згодом відмовляюсь від цієї ідеї та лишаю її саму, наляканий її смиренним лицем, на якому не проступає ані сльозинки і яке, здається, десь далеко звідси. Сумую за Люсіль, але саме Клер – та людина, яку втрачаю, яка десь далеко від мене, яка полишила мене з тією незнайомкою, що лише зовні нагадує Клер.

Середа, 26 листопада 1998 року (Клер двадцять сім, Генрі тридцять п’ять)

Клер: Мамина кімната біла та порожня. Усі медичні причандали прибрали. Ліжко розібрали аж до матрацу, всього у плямах та непристойному вигляді в такій чистій кімнаті. Стою перед маминим столом. Це важкий пластиковий білий стіл, сучасний та дивний у по-своєму жіночій та вишуканій кімнаті з антикварними французькими меблями. Мамин стіл стоїть у маленькій ніші, оточеній з усіх боків вікнами; ранкове світло омиває його порожню поверхню. Стіл замкнений на ключ. Уже годину його шукаю – безуспішно. Спираюся