Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

ліктями на спинку поворотного крісла та дивлюсь на цей стіл, довго дивлюся. А потім спускаюся сходами. У вітальні та їдальні порожньо. З кухні долинає чийсь сміх, тож прямую туди. Генрі та Нел скупчилися над купою мисок; поруч – тканина для розкачування тіста й качалка.

– Гей, хлопче, легше, легше! Ти ж затовчеш його! Потрібно ось так: легенькими рухами, інакше їхня консистенція стане, як у жувальної гумки.

– Вибачте, вибачте, вибачте! Я буду легенько, тільки не штурхайте мене так. Гей, Клер! – повертається до мене, на лиці усмішка, а весь він у борошні.

– Що то буде?

– Круасани. Я поклявся або опанувати це мистецтво вимішування тіста для випічки, або загинути під час цього випробування.

– Спочивай у мирі, синку, – шкірить зуби Нел.

– А що сталося? – запитує він.

Нел тим часом енергійно розкачує тісто, скручує у ковбаску, нарізає та загортає у парафінований папір.

– Нел, мені треба позичити Генрі на кілька хвилин.

Нел ствердно киває та тицяє качалкою в бік Генрі.

– Повертайся за чверть години, почнемо робити маринад.

– Слухаюсь, мем.

Генрі йде за мною сходами. Стаємо перед маминим столом.

– Хочу його відкрити, і ніде не можу знайти ключа.

– А-а… – кидає на мене погляд, але такий швидкий, що не встигаю його зрозуміти. – Ну, це легко.

Він виходить з кімнати й за кілька хвилин повертається. Сідає на підлогу перед столом, розпрямляє дві великі канцелярські скріпки. Спочатку береться за нижню ліву шухляду, акуратно просовуючи та крутячи одну скріпку, потім всовує іншу.

– Voilá! – хвалиться, витягуючи на себе шухляду.

Вона аж тріщить від паперу. Генрі без зайвого клопоту відчиняє ще чотири шухляди. Скоро усі вони висунуті назовні, явивши весь свій вміст: блокноти, якісь відривні аркуші, каталоги з садівництва, пакети з насінням, ручки та коротесенькі олівчики, чекова книжка, шоколадка «Герші», сантиметрова стрічка, та багато інших дрібниць, що скромно собі лежать на сонячному світлі, у забутті. Генрі нічого не чіпає. Дивиться на мене, а я, якось мимоволі, – на двері. І Генрі розуміє мій натяк. Розвертаюся до столу.

Папери у повному безладі. Сідаю на підлогу та висипаю увесь вміст шухляди перед собою. Усе, на чому її почерк, вирівнюю та кладу на купку ліворуч. Тут якісь списки, записки, у яких вона звертається сама до себе: «Не запитувати Ф. про С»., або: «Нагадати Еті про вечерю у Б. в п’ятницю».

Безліч аркушів, списаних якимись карлючками, спіральками, хвильками, чорними колами, знаками, що нагадують пташині лапки. На деяких із них – речення, або фраза посеред усіх цих кривуль: «Зробити проділ у волоссі за допомогою ножа», або: «Не могла, не могла цього зробити», чи ж: «Якщо буду зачаєна, це пройде повз мене». Деякі аркуші – це вірші, в яких усе настільки поперекреслювано, вставлені якісь позначки, що від них мало що лишається, ніби фрагменти від давньогрецької поетеси Сафо:

Наче старе м’ясо, м’яке та ніжне,

нема повітря XXXXXXХ вона сказала: «Так»

вона сказала XXXXXXXXXXXXXXXXXX

або

його рука XXXXXXXXXXXXХ

XXXXХ щоб володіти,

у крайній XXXXXXXXXXXXХ

Деякі вірші були надруковані:

Цієї миті

всі надії – слабкі

та мізерні.

Музика та краса —

сіль моєї туги;

біла порожнеча врізається у лід.

Хто б міг сказати

що ангел сексу

такий сумний?

хіба хто знав, що пристрасть

перетворить цю безкраю

зимову ніч у

потік темноти.

1/23/79

Весняний сад:

корабель літа

пропливає

моїми зимовими мріями.

4/6/79

1979-й – це рік, коли мама втратила дитину та намагалася себе вбити. Болить живіт, перед очима все розпливається. Тепер знаю, що вона відчувала тоді. Беру всі ці аркуші й відкладаю їх убік. Більше не читаю. В іншій шухляді знаходжу мамині пізніші вірші. А потім натрапляю на вірш, адресований мені:

Сад під снігом

для клер

а зараз сад під снігом —

порожній аркуш, по якому пишуть наші сліди

клер, яка ніколи не була моєю

та завжди належала собі

Спляча Красуня

прозоре покривало

вона в очікуванні

це – її весна

це – її сон/пробудження

вона чекає

і все чекає

на поцілунок

неймовірні форми бульб коренеплодів

ніколи не думала

що моя дитина

фактично її обличчя —

це сад в очікуванні.

Генрі: Уже скоро вечеря, а я ще сиджу в Нел. І тут вона каже:

– А чи не час тобі піти та подивитися, чим займається твоя дружина?

Начебто непогана ідея.

Клер сидить на долівці перед столом матері, довкола неї – білі та жовті аркуші. З лампи, що на столі, на неї ллється світло, проте її лице у тіні. Волосся сяє мідним ореолом. Вона дивиться на мене, простягає якийсь аркуш і промовляє:

– Дивися, Генрі: вона написала мені вірша.

Сівши біля Клер та прочитавши цей вірш, пробачаю Люсіль її колосальний егоїзм та жахливо важке помирання. Піднімаю очі на Клер.

– Він чудовий.

Вона киває, якусь мить почувається задоволеною від усвідомлення, що мама насправді дуже її любила. Думаю про свою матір, яка в теплий літній день наспівувала німецькі романси після обіду, яка всміхалася нашому віддзеркаленню у вітрині магазину, яка у блакитній сукні кружляла гримеркою. Ніколи не замислювався, чи любить вона мене. Люсіль була мінливою, наче вітер. Вірш у руках Клер – доказ, непорушний, беззаперечний, він – кадр з її емоцій. Оглядаю стоси паперу на долівці. Мені легшає від думки, що хоч дещо з усього цього безладу спливло на поверхню та стало для Клер рятівним човном.

– Вона написала мені вірша, – протягує Клер, усе ще