В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

кожної миті. І якщо обернеться, має знову бачити «двох безтурботних приятелів». Що просто йдуть тією ж дорогою.

Метальник пройшов ще трохи й таки озирнувся. Картинка заспокійлива. Скрізь – тихо-мирно. І життя – це шикарний шанс для насолоди. Усе говорило про це. Треба тільки вміти її знайти. Розгледіти. І відкритися для неї.

Дійшовши до кафе «Tаto Cutugno», озирнувся ще раз. Ті самі будинки, тільки трохи далі. Майже ті самі люди, що йшли слідом, але нові машини на дорозі поруч. Яких зараз замінять ще новіші. Усе наче спокійно.

І – рушив за двері.

«Безтурботні приятелі» зупинилися. Старий план закінчився. Нового ж не було.

– Варіанти? – прошив питанням Марченка Богдан.

– Нуль, – бадьоро відповів Ігор, ніби «заводячи» себе для «продовження бенкету». – Хоча… – Підняв указівний палець, а потім дістав мобілу. «Покрутив» телефонну книгу. Набрав. Став чекати.

– Алло, – зосередився на розмові. – Привіт! Потрібна інфа про кафе «Tаto Cutugno» в Торезі. Швидко… Скільки? Ні. Це багато. Поділи на чотири. Угу. Давай. Чекаю.

– Зайдемо до кафе – попалимося, – заховавши телефон, почав кусати губу Марченко. – Він нас бачив кілька разів. А може, засік ще в тролику. Точно спалить.

– Не факт, – гостро видав Лисиця. – Люди так само могли їхати до кафе. А от після. Тоді вже точно. Якщо, звісно, він не повертатиметься до «стійбища».

– Уперед! – кивнув на двері донкор, хоча впевненості, що це правильно, не було ні в кого.

Пішли. Тут «пан або пропав».

Богдан хотів більше, щоб «пан». Почав повторювати заклинання. Вивчив його колись. Важко запам’ятовувалося. Але пересилив. І тепер інколи користувався…

На коні їду, а гадюкою поганяю, усім, усім моїм неприятелям і супостатам роти затикаю. Гадючий хвіст, а жаб’яче черево, як приїду я між вороги, то щоб стали вони як сухе дерево.

Ну, хай – як мінімум – «панич». Але тільки не «пропав». Думки про це уперто відганяв.

Зайшли.

Усередині – світло. Блискуча підвісна стеля відбиває все, що є і робиться внизу. І тільки мелодійна італійська пісня не може, ніби вампір, побачити своє відображення в цьому дзеркалі. І Лисицине хвилювання теж не може.

На стінах – фотографічні краєвиди італійських міст. Праворуч – лакована стійка темного кольору. Біля неї – вхід у «закулісся».

Метальника помітили в кутку. Зайняв зручне місце. Уся зала – як на долоні. Пив із насолодою каву. Гм… Їхав стільки, щоб кавки попити? Чи тут її готують за особливим рецептом? Скажімо, «суперіталійським»? І сам він – італієць. Тоді так.

Зайнятих столиків небагато. Вибір можна робити без проблем. Підійшли до того, що під стіною. Сіли. Гм… Непогано все видно. І залу, і вхід, і «об’єкта».

Із закулісного виходу з’явилася офіціантка – невисока міцна шатенка з яскравим макіяжем. Привіталася. Поклала перед «нишпорками» меню й пішла… сіла біля Метальника. Стали говорити. Усміхатися. Вигравати фліртом. Ковтати одне одного очима.

Поглядаючи на цей «процес», кожен розгорнув потерті палітурки. Почали вивчати. Але «органи зору» все придумували, як перестрибнути через меню до воркітливої парочки. І часто знаходили.

У Марченка задзвонив телефон. Донкор, подивившись на ім’я «дзвонаря», просіяв. Те, що треба. Жадібно почав услухатись. Музика не заважала.

– Угу… Угу… Ясно… Угу… Ясно… Ясно…

Повторював ці слова для годиться. Вони нікому майже не потрібні. Показував «абонентові», що його слухають.

– О’кей… Дякую!.. Намотав на вуса. До зв’язку.

Лисиця забув про меню і свердлив товариша очима. Горів бажанням дізнатися, що ж там «ясно» донкорові. Але стійко витримував неземні муки чекання.

– Класне ми кафе надибали, – нахилився й зашепотів Марченко. – Непросте. Формальним власником його є така собі Реґіна Дубовицька.

– Росіянка? З «Аншлагу»? – ледь не крикнув розірваний на клаптики Лисиця.

– Майже, – усміхнувся Марченко й показав пальцем біля губ. – Простий збіг. Фаррух Бульсара[158], думаєш, один був на світі?

– Здаюсь, – зіграв упокореність Лисиця. – І що?

– Реально ж воно, як і ще багато на Донбасі, належить колишньому працівнику Служби зовнішньої розвідки Анатолію Кусюку. Реґіна ж просто «керує процесом». Знайомі вони ще з юності. У школі навчалися одній. У Сніжному. Але потім Кусюк створив «бойову групу». І накосив трохи активів. І вбивствами теж. Невідомо, скільки жертв на їхньому рахунку, але кажуть, що не один десяток. Ось таке «лашате мі кантаре[159]», – кисло посміхнувся донкор. – Родичі донів Корлеоне. Майже кровні.

– А зараз Кусюк де?

– В Австрії. Років із п’ять там живе. Тут кури несуть золоті яйця. А він там їх смажить.

– А цирк наш теж із Австрії, – проказав повільно Лисиця.

– Отож, – закивав Марченко.

– «Міжнародний злочинний синдикат»…

– Побачимо. Ще ж нічого не зрозуміло.

Офіціантка, вирішивши, що нові клієнти вже «дозріли», залишила Метальника й подалася попрацювати. Не за пускання бісиків очима їй же платять.

– Що будемо? – ковзнула по обох поглядом.

– Чай, будь ласка! – заговорив першим Богдан і віддав «господині» терті життям палітурки. – Зелений. «Greenfield». Якщо є. І тістечко «Кокосове».

– Мені таке саме, – виправив Марченко і теж віддав меню.

Офіціантка кисло записала й подалася до «закулісся». Чаями їхніми й на помаду не заробиш.

Лисиця глянув навколо. Метальник спокійно, із задоволеним фейсом, пив каву. Три молоді симпатичні щебетухи у формі стюардес перешіптувалися, нахилившись до середньої, за столом із високими келихами, на третину заповненими червоним, і пляшкою посередині. Сивий чоловік, схожий на Стива Мартина[160] (але в цьому набагато менше доброти) обідав. Час від часу потягував зелений коктейль через соломинку спортивний молодик за столиком поряд з «Мартином» і впівока стежив за всіма. Підозрілий. На шпигуна схожий. Чи ні. На СБУшника. ЦРУшника. ФСБшника. Але так само міг думати й він, бачачи, як два чоловіки, що тільки-но прийшли, теж «прядуть» залою. Така компанія. Місцями – весела й безтурботна. Місцями ж – таємнича.

З’явилася офіціантка з керамічним заварним чайником посеред таці, двома чашками й блюдцями з тістечками. Підійшла. Виставила. Побажала «смачного». Можна починати. Хоча ні. Нехай завариться чай.

Метальник зробив ще ковток і відставив чашку. Офіціантка знову підсіла до нього. Знову тиха грайлива розмова. Але ж офіціантам ніби не можна? Гм… Може, тут інші правила? Чи що це? Таємна зустріч шпигунів? Розмова закоханих? Звіт виконавця перед замовником? Крім отих двох, цього ніхто не скаже. Хоча – може, все тут зовсім інакше? І вони просто обговорюють каву. Поки післясмак не вивітрився. Діляться враженнями від «аромоксамиту»? І це теж варіант.

Після нового «візиту дами» в залі нічого не змінилося. Подруги перешіптуються й тихо сміються. І світу для них не існує. «Мартин» обідає. «Підозрілий» і далі смокче коктейль, раз по раз поглядаючи на смартфон. Та ось він підняв апарат, підніс до вуха й аллокнув. Богдан прочитав по губах. Голос ледь долітав, і зрозуміти жодного слова, крім «алло» та «о’кей», не зміг. А молодик говорив, усе поглядаючи на Метальника, ніби проектував чуте на конкретного «об’єкта». Наводився на ціль. Як високоточна зброя. Вивіряв. Щоб напевне. Без контрольного в голову.

Лисиці це починало не подобатись. Марченко теж завовтузився, ніби стілець у нього не зручний. Чи шило в одному місці?

Та ось розмова закінчилася. І смартфон знову ліг на місце, а губи обхопили соломинку. Тіло напружилося. Погляд і далі сканував Метальника з ніг до голови. Але потім «перекинувся» на дівчат. «Погостював» там. «Побув» трохи біля «нишпорок», а потім знову вп’явся в Метальника. І які думки за тим поглядом?

Ні Лисиця, ні Ігор цього знати, звісно ж, не могли. Як і Метальник. Але він, схоже, не помічав, що за ним стежать. Чи помічав, але майстерно вдавав байдужість.

«Мартин» доїв. Подивився на годинник. Почав виглядати офіціантку. А та все не йшла. Дівчата почали сміятись гучніше. Але й далі – у трикутнику себе і двох подруг. Зараз він – єдиний їхній світ. Позамежності не існує. І байдуже: це кафе чи Індійський океан. Ні, – отже, ні. І відрізайте