В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

Зазвучала пісня Пупо «Un Amore Grande»[161]. Чарівлива романтична мелодія, що супроводжувала приємний голос, підштовхувала серце до кохання. Хай і не великого. Але такого ж красивого, як і пісня. Лисиця згадав, як слухав її в ранній юності. Разом із багатьма «італійцями», популярними у вісімдесятих. Згадалося дитинство. Хлопці з двору. Однокласники. Декого вже немає… Хто помер. Хто загинув…

Тим часом стюардеси піднялися й стали ритмічно рухатися в такт пісні. Синхронно. Сексуально. Еротично. Ніби танцювальне тріо. А може, – це так тут подають «культурну програму»? І це такий прихований режисерський хід? Гм… Оригінально. Чи просто пісня їх так круто зачепила? Мабуть, останнє. Це ж логічно. Це ж – ДІВЧАТА! Кожна тримала перед собою праву руку, накриту білою хустинкою. Гм… дивнувато. Одна з них, шикарна попеляста білявка, голосно вигукнула:

– Білий танець! Дами ангажують кавалерів! – і рушила до «Мартина». Інші дві – «золота блондинка» та з волоссям кольору «гіркий шоколад» – у бік Метальника й Лисиці з Марченком.

Несподіванка ошелешила всіх. Навряд чи хтось устиг змикитити, чи буде танцювати. Хоча… З такими німфами (а дівчата справді – вищий клас)… Вино таки зробило своє – стюардес почало «нести».

Богдан одразу ж подумав: «Нас же двоє. Кого ж обере? Хоч би не мене… Хоч би не мене… Я ж у танцях – корові на льоду заздрю…»

Але відповідь одержав найнеочікуванішу.

Коли дівчата опинились біля кавалерів, «попеляста» вигукнула:

– Разом!

Далі відбулося страшне. Дівчата позривали хустинки, і – можна вирушати в реанімацію. Інфаркт. Як мінімум. Бо в кожної в руках – по пістолету. Не «макарови» якісь зачухані. Щось імпортне-круте. І – стильне. Всім боятись!

Ніхто не встиг отямитись, а «попеляста» вже вгатила кулю в лоба СБУшнику-ЦРУшнику-ФСБшнику. Той одразу ж гупнувся на стіл. І кров стала заливати світлу скатертину. А красуня вже навела ствол на «Мартина». Той без роздумів підняв руки. Доля «спортивного сусіда» відразу підказала: дівчата явно не з «Тріо “Різні” та ведучий»[162]. Жартувати не будуть. І повторення тут явно не «мати навчання».

Інші «терористки» взяли на мушку Метальника та «нишпорок».

– Усім спокійно, – голосно сказала «попеляста». – Не рипатись. Будете слухняними – житимете. Інших варіантів не передбачено. – Потім дістала телефон, набрала номер і загнала до туди: – Є! – Повернулася до «Мартина»: – Ти йдеш із нами.

Те, що варіантів не було, розуміли всі і без слів «командирші». Один, правда, лишався. Але він нікому не подобався. «Ногами вперед». Веселого в ньому мало. Запитайте про це он у того, хто лежить у червоній калюжі.

Вартувальниця «нишпорок» не зводила трьох очей із «клієнтів». Своїх двох і одного – пістолетового. Металеве око дивилося з холодною байдужістю. А от два підфарбованих красуні – там було за що зачепитися. Вірші б про них писати. Чи й прозу. Але обов’язково – ліричну. Лисиця задивився, навіть забувши, що у красуні в руках ствол. Дівчина побачила цю увагу й підморгнула. І зробила це так майстерно, що Богдана обпекло. А спиною розсипався жар. І хоча цей «знак уваги» міг надсилатися й Марченкові, професора накрило конкретно. І небезпека не перешкода. Краса таки – сильніша за гармати. А така – то й за ракети «земля – земля».

Метальник теж мав надійну «охорону». І там теж, як і тут (та й скрізь), – реально без варіантів.

За мить «командирша» глянула на телефон і скомандувала:

– Ноги!

«Підлеглі» почали задкувати. «Попеляста» вхопила «Мартина» за краватку:

– Пішов!

Чоловік підкорився, і дівчина його повела, ніби спанієля на прогулянку.

Дві стюардеси, не опускаючи зброї, швидко дозадкували до виходу. Почекали, поки «дама із собачкою» прошмигне, а потім та, що «обслуговувала» Лисицю з Ігорем, ніби наслідуючи «командиршу», голосно сказала:

– Усім «засохнути» тут ще на п’ятнадцять хвилин. Хто вийде раніше, стане сусідом он тому джентльмену, – кивнула на покійного «шпигуна». – І не треба нікуди дзвонити. Наші люди «випасають» усі дзвінки. Не шукайте пригод на «п’яту точку». Рекомендую.

Інша «амазонка» зникла за дверима. За нею одразу ж це зробила й остання.

«Нишпорки» не рипались. «Засохли». Сиділи, зачаровані двома очима красуні та одним – пістолета. Але двома – більше. І шоковані пережитим.

«Шпигун» мертвий. Жодних ознак життя. Зате Вуєнс… Той зірвався, підбіг до дверей у «закулісся» і спробував їх відчинити. Але даремно. Замкнено. Почав осатаніло смикати.

– Ліса! Ліса! – загорлав, шарпаючи нещасну ручку. – Ліса! Тут людину вбить. Дзвони поліція. Дзвони поліція.

Але двері налякано мовчали. Вивергаючи тупу непоступливість.

Циркач почав гатити кулаками. Шансів вибити не було, але що почують – таки трохи. Чи він просто хотів утекти?

Лисиця й Марченко тільки стежили. Шок від побаченого не минав. Чи це просто переляк? Уже б треба й отямитись. Але тіло – ніби каменем стало. Чи це дівчата гіпноз запустили? І таймер виставили на п’ятнадцять хвилин.

Та ось крізь туман до Лисиці стала повертатися здатність думати. «Викликати міліцію?» – першим зародилося у свідомості. Але… Знаючи, яка вона, та ще й тут, далеко від начальницького ока, можна нарватися на такі проблеми… І зі свідка перетворитися на обвинуваченого. А це з планами ну зовсім не в’яжеться…

– Ходімо звідси, – підвівся донкор.

– Тобто? – збільшилися очі в Богдана.

– Валимо!

– А як же?..

– Швидко!

Марченко схопив Лисицю за рукав і потягнув до виходу. Богдан пішов швидше, і донкор відпустив.

– Ми нічого не забули? – запитав Марченко, коли опинилися надворі.

– Наче ні, – на автоматі оглянув себе Лисиця, подивився на Ігоря, перевірив сумку. Усе на місці. Марченко теж не ловив ґав. За мить наказав:

– Линяємо!

Секунда – і двері зачинилися й за цими.

Розділ 35. «Картопляний Рембо»

Надворі все інакше. І кафешного жаху ніби й не було ніколи. Але довго роздуплятися часу не мали. Глянувши праворуч-ліворуч, швидко пішли до зупинки.

– Неправильно це, – прозрів Лисиця, сповільняючи хід. – Засічуть. Два тіпочькі дуже швидко йшли від кафе. Попалимось.

– Точно, – погодився донкор і сам перейшов на повільну інохідь[163].

– І що то було? – наїхав Богдан, добряче вже натерши мозок цим питанням.

– Викрадення людини, – спокійно відповів Ігор. – Стаття сто сорок шість Кримінального кодексу. Вчинене групою та зі зброєю – до «десятки» набігає.

– Я це зрозумів. Кого викрали?

– Питаннячка в тебе. Я до нього в паспорт не заглядав.

– Ні, ну думав, може, візуально знаєш.

– Ні. Чоловік, звісно, привабливий, але…

– Ясно, – сказав Лисиця й зупинився. – А що ж ми Вуєнса самого залишили?

– Не до нього.

– Чому? Ми ж змилися з кафе. І зараз нам нічого не заважає.

– Правильно, – клацнув пальцями Ігор. – У страха очі великі. Ходімо, – розвернувся він.

– Куди? – поцікавився Лисиця.

– Зробимо засідку.

– Де?

– На ходу придумаємо.

– А якщо «архангели в погонах» навідаються?

– Не страшно. Дивись, як логічно: нас бачили тільки офіціантка та Метальник. Жінка сяк-так опише. Вуєнс навряд. Ну, бачив двох обаполів. Ну, сиділи за он тим столиком. Далі що? А нічого. І навіть якщо нас потім вирахують, скажемо, що злякалися, коли вбили того чувака. От і все. Боятися нічого. А от подивитися, що тут буде далі, – сам Господь велів.

– Логічно, – покивав Лисиця. – А ти можеш…

Марченко підморгнув і подався. Богдан теж ліг на той самий курс.

Ішли й сканували навколишні об’єкти. Їх багато різних.

Напроти кафе побачили магазин-«акваріум».

«Непогане місце», – подумав Лисиця.

– Туди? – кивнув Ігор. Ніби прочитав Богданові думки.

Подалися.

Магазин називався «Продукти». Про жодну оригінальність, звісно, не думали. Та головне – усім усе чудово зрозуміло.

Крізь дверне скло виразно чорніло заспокійливе «Відчинено». Відчинили. Дзенькнуло. Із джунглів розкладеного на полицях товару випірнула висока молода продавщиця з довгим чорним волоссям, складеним на голові й зафіксованим «крабом».

– Добрий день! – видала обов’язкове.

– Це точно, – кисло усміхнувся Ігор. – Добрий.

Дівчина не дуже втямила, що за «коні мочить» цей вигуляний «жеребець», і пропустила повз вуха: це її не обходить. Нехай купують і – йдуть. Або й не купують. Буде вона тут кожному кланятися.