Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 43 « Важка правда»

Тепло, що залишилося після приємного вечора, миттєво розвіюється, змінюючись напругою. По тілу пробігають крижані мурашки. Вони що, вирішили по черзі приходити до мене?

Тато чує мої кроки й повертається.

— Привіт, доню.

— Що… що ти тут робиш? — голос трохи тремтить, але я намагаюся взяти себе в руки.

— Хотів поговорити, — відповідає він, а я ледь стримую гірку усмішку. Всі вони чогось хочуть. Але чи хтось хоч раз запитав, чого хочу я?

— Краще б ти говорив тоді, коли мама називала мене повією, — кидаю різко, і бачу, як його обличчя на мить напружується.

— Пробач мене, — тихо відповідає він. — Я знаю, що був нікудишнім батьком.

Я зітхаю. Від того, що він це знає, мені не легше.

Мовчки відчиняю двері й відступаю вбік.

— Проходь.

Тато заходить усередину. Я замикаю двері й прямую на кухню, відчуваючи його кроки позаду.

— Чай чи кава? — запитую, дивлячись на нього, і помічаю, як сильно він змарнів. Його шкіра бліда, під очима темні кола. А ще він схуд.

Серце мимоволі стискається від цього, і мені його шкода. Але я швидко проганяю це почуття. Йому ж не було мене шкода, коли мати мене обзивала. Коли я лежала в лікарні.

— Чай, дякую, — відповідає він і повільно опускається на стілець.

Я вмикаю чайник, дістаю чашки. Коли вода закипає, готую чай, дістаю коробку цукерок і ставлю все на стіл.

Сідаю навпроти й уважно дивлюся на батька, чекаючи, коли він почне говорити.

Він робить глибокий вдих, ніби збирається з думками, а потім, нарешті, порушує тишу:

— Що ж… По-перше, я хочу вибачитися перед тобою. За всі ці роки. За те, як я поводився. Мені дуже шкода, що я не захистив тебе від матері.

Він опускає погляд у чашку, стискає руки в замок.

Я мовчу. Чекаю продовження.

— Я завжди мовчав, бо не хотів із нею сваритися. Хотів їй догодити, бо сильно кохав і вважав, що не гідний її. Тому й потурав у всьому. Але, схоже, перестарався. Настільки, що забув, як це — бути батьком. Забув, що своїм мовчанням спричиняю біль тобі.

Він важко зітхає, проводить долонями по обличчю, ніби намагається стерти втому й докори сумління.

— Я бачив, що тобі погано, але… виправдовував її. Думав, що вона просто нервується, що їй теж важко. А потім якось звик, що все так і має бути.

Він нарешті підіймає на мене очі — в них читається не тільки провина, а й щось схоже на страх.

— Я був слабким, доню. І це найбільша моя помилка.

Я стискаю пальці на чашці, відчуваючи, як у грудях піднімається клубок емоцій. Гнів, біль, розгубленість — усе змішується в єдиний вир. Але чи зможу я пробачити? Чи достатньо мені просто цих слів?

— По-друге, — продовжує батько, — я розлучаюся з твоєю матір’ю.

Я різко піднімаю на нього погляд.

— Тобто?

— Нещодавно я дізнався, що всі ці роки жив у суцільній брехні. Виявилося, що Оля… не моя дочка.

Мене немов обливає холодною водою.

— Як так?

— Коли ми почали зустрічатися з твоєю мамою, вона вже була вагітна. Але обіграла все так, ніби завагітніла від мене. Батько дитини був одруженим і відмовився від неї.

Я кліпаю, намагаючись осмислити почуте.

— А ти?

— Я… коли дізнався про вагітність, мало не помер від щастя, — батько сумно посміхається. — Я був закоханий у неї як дурень. Відразу зробив пропозицію.

Я стискаю зуби. Тепер усе набуває сенсу.

— Як ти дізнався?

— Вона сама проговорилася, — його голос напружений, а руки знову стискаються в кулаки. — Ми сильно посварилися… Вона кричала, що я жалюгідний, що ніколи мене не кохала. А потім… сказала, що я й не Олін батько, що просто використала мене, бо не мала вибору.

Я відчуваю, як мене починає трусити.

— А Оля? Вона знає?

— Так, і вже давно.

Я заплющую очі.

— Боже…

Настає тиша. Важка, давка, вона заповнює собою весь простір між нами.

— Твоя мати… вона сказала, що любить тільки Олю, — батько говорить це тихо, але ці слова ріжуть мене, наче лезо. — Бо народила її від коханого чоловіка. А тебе… ні. Бо народила тебе від мене.

Наче хтось вибив з-під ніг землю.

Я не знаю, скільки часу ми просто мовчимо. Мені важко дихати. Важко навіть думати. Але найгірше те, що десь у глибині душі я завжди це відчувала.

— І що тепер? — питаю нарешті, хрипко.

Батько зітхає, проводить долонями по обличчю.

— Я хочу змінити своє життя. І… якщо ти дозволиш, хочу стати частиною твого.

Я мовчу, дивлюся на нього.

Не знаю, чи зможу. Але, можливо, вперше в житті, він справді намагається.

— Я… я подумаю, — відповідаю нарешті. Голос звучить тихо, майже чужим.

Він киває.

— А як ти дізнався, де я живу?

— Максим мені розповів. А я, як тільки дізнався, відразу приїхав. Приходив увесь минулий тиждень кожного вечора, але тебе не було.

— Я була за містом, на відпочинку.

— О, це чудово. Максим сказав, що ти працюєш у якомусь крутому офісі.

Я злегка всміхаюся.

— Так і є. Я працюю помічницею генерального директора.

— Це чудово, — повторює він, і в його голосі чується щира гордість. Потім зітхає й повільно встає. — Я, мабуть, уже піду. Пізно, а тобі треба відпочити.

Він нерішуче вагається, а потім простягує мені телефон.

— Даш мені свій новий номер?

Я мовчки беру пристрій, набираю цифри, зберігаю контакт і повертаю телефон назад.

— Дякую, — каже він, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати ще щось, але стримується. — Я сподіваюся, що ти погодишся спілкуватися. Але якщо ні… я зрозумію.

Я не відповідаю. Просто киваю.

Він ще кілька секунд стоїть нерухомо, потім невпевнено повертається й прямує до дверей.

Я проводжаю його поглядом.

Коли за ним зачиняються двері, я нарешті випускаю затамований подих.

Чашка в моїх руках тремтить, пальці побіліли від напруги. Всередині все стислося в тугий клубок — біль, злість, розгубленість. Немов ураган емоцій, який я не можу ні зупинити, ні контролювати. Мені важко дихати, ніби повітря стало густим, як смола.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍