Софія Чар - Факультет некромантії. Виживуть (не) всі, Софія Чар

– Прикинулася? – Приземлившись перед нею, Найстіель повільно склав крила, дивлячись у веселі очі дружини.

Здається, реакція чоловіка принесла їй таке ж задоволення, як і жарт, який вона провернула.

– А ти чекав, що я раптом розм'якла і стала гостро потребувати принца на білому коні? Любий, я цілком можу сама врятувати себе, – солодко посміхнувшись, промовила вона й знову повернулася до поваленого марракша.

Тепер треба було вирішити його долю. По-хорошому вартувало б прибити гада, але як химера вона не сміла цього робити. Пізніше це можуть використовувати проти неї, проти таких як вона, так що не варто було давати ворогам такого компромату. Але хто сказав, що не можна знешкодити його по-іншому?

І це Шаїнар чудово розумів, але чогось ні краплі не злякався. Ні, навпаки. Сівши на землі, зло скривившись, він раптом розреготався. Гучно і зло, начебто був переможцем.

І цей сатанинський регіт миттєво погасив іскорки радості в душі Анни, змусив спантеличено насупитися Кірана, що зупинився поряд з сестрою. Полонені, що програли, так не сміялися.

– Що ти ще накоїв, виродку? – штовхнувши марракша миском чобота, напружено кинув Кіран.

Розсміявшись ще голосніше, Шаїнар кинув на нього лютий погляд, сповнений темної радості. Нехай навіть він сам тепер був приречений на недовге людське життя, а може, й негайну смерть, а помститися за себе він встиг.

— Нехай шкуру цієї погані ви й врятували, а ось ваша справа тут загинула! Разом із королем, якого підлі некроманти вирішили умертвити!

Новий вибух сміху не зупинив стусан від Кірана, не перервав й копняк Анни. Химери на мить завмерли, перш ніж не змовляючись зірватися з місця. Палац був зовсім поруч, вони... Вони мали встигнути!

– Біжіть, біжіть, все одно запізнитесь! – Не припиняючи сміятися, кинув їм услід Шаїнар.

Помста сп'янила, на якийсь час перекривши навіть гіркоту нещодавньої поразки. Але повністю забути про неї не дала міцна рука, що підхопила марракша за комір. З легкістю піднявши бранця в повітря, Найстіель розвернув його так, щоб зазирнути в умить потемнілі очі демона. Здається, щойно він зрозумів, що відправляти химер до замку було його помилкою. Самогубною помилкою.

– Я не відповідаю перед гільдією і я не химера… – тихо промовив Най, небезпечно посміхнувшись.

Так просто дарувати будь-кому замах на свою власність він не збирався. Нехай навіть ця власність зараз була не проти завдати парочку тяжких фізичних дорогому господареві. Але поки що її поряд не було…