Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

в колеги. Оскар намагався наполягти на тому, щоб я лишилася в його квартирі, але я не змогла.

— Не через когось третього, — додаю, — я просто не впоралася.

Ми здіймаємо келихи та ковтаємо цю гидоту.

— До біса жахливо, — каже вона, коли ми ставимо їх на стіл.

Не можу сказати з упевненістю, чи це вона про напої, чи про наше становище. Вона кладе ліву руку на барну стійку та підчіплює свою обручку соломинкою від коктейлю.

— Дійсно, час уже її зняти.

Я роблю те саме, кладу свою руку біля її руки на стійці.

— Мені теж.

Ми витріщаємося на наші пальці, потім вона дивиться на мене.

— Готова?

— Не знаю.

— Ви збираєтеся до нього колись повернутися?

Невдовзі після того, як ми розійшлися, я до пізньої ночі гуляла, а потім зателефонувала Оскарові в Брюссель. Навіть не знаю, що я хотіла сказати. Просто страшенно сумувала без нього. Може, воно й добре, що Крессінда взяла його телефон у галасливому барі. Я перервала дзвінок, а він не перетелефонував. Мені не потрібна кришталева куля, щоб здогадатися: вона колись стане тією самою чарівницею, яка підбере уламки його розбитого серця та склеїть їх докупи. Так воно й має бути. Можливо, вона завжди трималася за один із цих уламків. Мені ніяково, як часто я плакала на людях через наслідки нашого розставання. Я плакала мовчки в автобусі, дорогою на роботу і знову, дорогою додому, до мого порожнього ліжка. Іноді навіть не усвідомлювала, що сльози котилися по щоках, поки не ловила своїх відображень у темних вікнах. Я визнаю тепер, чому воно так було: це жалоба — за нього, за мене, за нас. Хитаю головою до Ванесси. Ні, я ніколи не повернуся до Оскара.

— Тоді ви готові. Ми обидві готові, — каже вона.

Обручка не залишала мого пальця з того моменту, як Оскар одягнув її на нього в день весілля. Не можу уявити навіть почуття готовності зняти її, але цей химерний момент сам нагодився мені, тож я не можу носити її вічно. Я киваю, потім мене нудить.

Вона бере пальцями свою обручку, мовчить, дивиться зі значенням на мене.

Я роблю великий ковток свого огидного коктейлю.

— Час покінчити з цим.

Ми дивимося одна на одну, синхронно крутимо наші обручки на пальцях, щоб вивільнити їх. Моє зняти легше, ніж зазвичай: апетит у мене останнім часом — ніякий. Діамантовий перстень легко зісковзує з мого пальця, я стягую повільно, бо як його знімеш — більше ніколи не повернеш на місце. Сльози застилають очі. А поруч зі мною Ванесса стягує обручку з пальця та кладе її на стійку бару.

Беру її сміливість за приклад, роблю, як вона, губи тремтять. Не можу приховати ридання, а вона обіймає мене за плечі на знак солідарності, і ми сидимо пліч-о-пліч та дивимося на наші весільні обручки.

За останній рік я виплакала більше сліз, ніж колись. Можливо, час уже висушити очі.

17 грудня

Джек

Аманда намагається отримати обручку на Різдво. Вона користується будь-якою можливістю натякнути на це — від розгорнутих у потрібному місці журналів до постійного перегляду «Не кажіть нареченій»[27] щочетверга. А тепер ми йдемо містом холодного суботнього пообіддя, у найхолодніший день року, і вона зупиняється повитріщатися на кожну вітрину ювелірної крамниці. Відколи вона вперше згадала про шлюб у Норвегії, це стало для нас важкою темою, і я не дуже впевнений, що знаю, як це сприймати.

Зараз вона вказує на масивний діамантовий перстень, — трясця, це справді ціна? Він схожий на зброю, а не на прикрасу.

— Може, мені піти напитися? — питаю, дивлячись на паб через дорогу.

Вона хмуриться.

— Це думки про одруження зі мною доводять тебе до пиятики?

— Ні, але шопінг — доводить, — відповідаю й ненавиджу себе, бо вона, здається, образилася. Я просто не дивлюся на обручки, бо не хочу говорити про це сьогодні.

— Гаразд, — зітхає вона, — пиво — то пиво.

***

— Ще один?

Я мав би сказати «ні». Ми сидимо тут уже три години і вже дійсно напилися.

— Продовжуй, — каже Аманда. — Ти ж сказав, що хотів напитися.

Може, я вже застарий для цих ігор, але таки добре набрався.

— Ходімо краще додому, — пропоную й трохи погойдуюся, намагаючись устати.

— Ми додому не підемо, — відповідає вона. — Ми йдемо або до твоєї квартири, або до моєї.

— Ти так сексуально про це говориш.

Вона не встає. Схрестила руки на своєму сріблястому светрі, схрестила довгі ноги в джинсах, а в очах — небезпечний виблиск горілки.

— Освідчуйся мені.

Я кліпаю очима, щоб відновити різкість.

— Амандо…

— Продовжуй. Зроби це зараз. Я готова.

Очевидно, ці діаманти ще в її голові. Вона регоче, ніби бере на кпини, але в голосі чути сталеві нотки, які попереджають мене про біду, що насувається.

— Нумо ж, — намагаюся їй догодити, — ходімо вже звідси.

Я певний, що за сусіднім столиком усе чути, і пара там намагається вдавати, ніби не спостерігає за нами. Вона — легко впізнаване обличчя з телебачення. Іще не вистачало публічного скандалу.

— Ти казав мені це, ще коли ми вперше зустрілися, — веде далі вона. — На вечірці. Ходімо вже звідси.

Я киваю пригадуючи.

— Правда, казав, — сідаю знову на стілець, лікті — на колінах, нахиляюся, щоб зробити нашу розмову хоча б трішки приватнішою. Мені важко достеменно розчути її в цьому галасі.

— Ні, це я сказала, — заперечує Аманда сама собі. — Я зробила, як ти попросив. І я завжди робила, що б ти не просив з того самого часу. А тепер я прошу тебе попросити мене про дещо — за це. Вона хмуриться, відключаючись під час своєї плутаної промови.

— Забагато прохань для однієї жінки, — усміхаюсь я, намагаючись звести все до легковажності — мабуть, я більше корчу гримаси, ніж усміхаюся.

— Проси мене, або на цьому все скінчимо, — вона таки не попускає, і я почуваюся загнаним у глухий кут.

— Не дуркуй.

— Я до біса, до холери серйозна, Джеку, — каже вона надто гостро, і я замовкаю, тому що вже зрозуміло, що я не зможу виманити її з цього пабу.

«Минулого Різдва», — починає