Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

«Що, в біса, сталося?»

Пишу відповідь, міркуючи, чи встигну зателефонувати Сарі до вечері.

«Багато чого. Поговори з нею. Усе складно».

Мене накриває відчуття катастрофи. Сарині слова нічого не пояснили. Чому вона так незрозуміло пише? Складно? Я скажу вам, що складно. Стояти на балконі своєї подружки, читати повідомлення від колишньої подружки про ту, з ким ти колись цілувався.

— Джеку? — мене штрикає Амандин голос. — Можеш оце витягти, будь ласка?

Я дивлюся на мій телефон, голова повна питань, потім приймаю швидке рішення та вимикаю його. Ось це зараз моє життя. У мене тут дещо є. Моя програма набирає прихильників, мені дорогі люди, з якими я працюю, і Аманда… вона — усе, чого може прагнути чоловік.

Ховаю телефон у кишеню та заходжу до квартири.

3 липня

Джек

Тепер, коли я вдома, знову дивлюся на Сарине повідомлення. Цілу ніч і день мені відомо, що Лорі в біді, і я досі не зв’язався з нею. Не знаю, хто я після цього — хороший приятель моєї дівчини чи гімняний друг.

Я й так, і по-іншому перетасовую це все для себе, намагаючись вирішити, як вчинити правильно. Те, що правильно для мене, не буде правильним для Лорі, і для Аманди теж не буде. Не хочу все нахрін зіпсувати.

Дивлюся на відкритий екран. Я вже двічі написав і видалив повідомлення. Перше: «Хей, Лу, як там твоє “нічого”?» — було надто веселим і як сніг на голову, а друга спроба: «Я завжди поруч, якщо тобі потрібен» — надто сильним. Мої пальці кружляють над кнопками, я пробую знову й знову.

«Хей, Лу, Сара розповіла мені твої новини. Можна тобі зателефонувати?»

Тисну «надіслати» до того, як встиг обміркувати текст, потім кидаю телефон і йду на кухню по пиво.

До її відповіді спливає півгодини. Моє серце знайомо підстрибує, коли бачу її ім’я на екрані.

«Мабуть, не варто? Насправді, я ще не готова говорити з людьми. Але дякую. Наберу тебе, коли знову зможу. Вибач. Цьом.»

Боже. Мене сприймають як людей, за межами найбільш довіреного кола. Жбурляю телефон і заплющую очі, гадаючи, чи буде колись такий час, коли всі фрагменти мого життя опиняться на правильному місці.

19 жовтня

Лорі

Тільки самітник-новачок замовить собі тур на Майорку під час канікул. Замість того, щоб бродити босоніж пустельними пляжами, я перетворилася на безкоштовну няню для зграї погано вихованих дітлахів, чиї батьки або надто виснажені, або надто ліниві, щоб наглядати за ними. Я просто не наважуюся зустрічатися поглядами з кимось іще, бо ті одразу просять мене приглянути за маленькими Астрід, Тобі чи Боденом. Ні, я не хочу потримати їхню дитину. Я не хочу слухати про шкільну платню чи харчові алергії. І я вже точно не хочу визнати, що, так, я маю чоловіка (з технічної точки зору), але ні, він не тут, зі мною, не у відпустці. Кожен може подумати, що я пророщую третє око абощо. Єдине спокійне місце — бар у готелі.

— Нічого, коли я тут сяду?

Дивлюся на жінку, яка вмощується на сусідній стілець біля мене в барі. Вона старша за мене, років сорока п’яти, у неї досить непоганий вигляд — від ідеально підібраної коралової помади до діамантового тенісного браслета.

— Будь ласка, — кажу я, бажаючи лише одного: піти нагору до свого номера та почитати після вечері.

Вона замовляє келих вина, потім дивиться на мене та мій майже порожній келих.

— Ще один?

Готель категорії «все включено», тож це навряд чи замовлення століття. Я всміхаюся.

— Чому б ні? Я буду найкумедніший коктейль із переліку, будь ласка.

Моя сусідка дивиться на мене з виразом свіжого визнання.

— Заберіть вино. Я буду те, що в неї.

Бармен киває, ніби це цілковито відповідає стандартам. А може, так і є.

— Ванесса, — каже вона попри те, що я не питаю її імені. Її акцент видає, що вона з півночі. Ньюкасл, гадаю.

— Лорі.

— Сама тут?

Рефлекторно обертаю обручку до середини долоні.

— Так.

Ми перериваємо розмову, коли бармен ставить перед нами два жахливо синьо-зелених коктейлі. Моя сусідка дивиться на них, сумно хитає головою.

— Чогось тут бракує.

Нахиляю голову на один бік.

— Гадаю, ви маєте рацію. Бракує декоративного елемента.

Бармен оглядається на нас, зітхає та повертається з коктейльними парасольками й соломинками, на яких насаджені папуги, схожі на різдвяні прикраси, — такі гармошки, які розгортаєш та отримуєш дзвіночок. Тільки тут, так, папуги.

— От тепер більше схоже на те, що потрібно, — кажу я, коли бармен засунув до наших келихів одразу стільки прибамбасів, що пити з них буде доволі складно.

— Які варіанти назви для цього? — запитує моя барна товаришка.

Дивимося на напої.

— Секс на запапуженому пляжі? — пропоную я.

Вона обмірковує моє припущення, потім морщить носа.

— Непогано. Хоча я б, напевно, запропонувала щось віршоване. «Не просіть у мене сексу лишнього, я ще не пережила мого колишнього».

Я дивлюся на неї пильно й помічаю, що вона теж має на руці обручку, обернену камінчиком усередину. Це такий секретний сигнал, який тебе ніхто не вчить читати.

— Десять років у шлюбі. Він покинув мене дев’ять місяців тому, — каже вона похмуро, — заради жінки, яка живе за три будинки від нас.

— Вона так і живе за три будинки від вас? — питаю, зацікавлена попри власне бажання.

— Еге ж, із моїм чоловіком.

— Боже.

— Очевидно, вони злигалися в громадському садку.

Ми починаємо сміятися над усім цим абсурдом.

— Він сказав, що їхні очі зустрілися над компостною купою — і це було все.

Ми сміємося так сильно, що сльози котяться по моєму обличчі, а вона поплескує мене по руці.

— А ви давно?

Я ковтаю.

— П’ять місяців. Це мій вибір. Але ми не дуже довго були в шлюбі.

Не додаю, якими контуженими ми обоє почуваємося, як нажахана була моя свекруха. Єдина річ, гірша за моє одруження з Оскаром, — розлучення з ним. Моя мама трохи розгублена, ніби втратила почуття реальності. Вона досі пише мені, перепитуючи, чи я поснідала, але, коли я намагаюся нормально з нею поговорити, то, здається, не знає, що сказати. Останні кілька місяців я винаймаю вільну кімнату