Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Тож ти попросив Алісію? Вона дала тобі гроші?

— А що про це написано в щоденнику?

— Нічого.

Пол зам’явся, а потім похитав головою.

— Ні, вона мені нічого не дала. Вона сказала, що не може цього зробити.

Знову він брехав. Чому?

— Звідки ж ти тоді дістав гроші?

— Я… я взяв зі своїх заощаджень. Буду вдячний, якщо це залишиться між нами — не хочу, щоб мама дізналася.

— Не думаю, що слід вплутувати в це Лідію.

— Справді? — До обличчя Пола повернувся колір. Він мав уже оптимістичніший вигляд. — Дякую. Я ціную це.

— Алісія колись розповідала тобі, що їй здавалося, ніби за нею стежать?

Пол опустив свій кухоль і спантеличено подивився на мене. Я зрозумів, що вона не розповідала.

— Стежать? Як це?

Я переказав йому історію, яку прочитав у щоденнику: про підозри Алісії, що за нею стежить незнайомець, і про її страх, коли на неї напали у власному будинку.

Пол похитав головою.

— У неї не все гаразд з мізками.

— Гадаєш, вона це вигадала?

— Ну, це логічно, хіба ні? — Пол знизав плечима. — Ти ж не думаєш, що хтось стежив за нею? Хоча це можливо…

— Так, це можливо. Отже, я можу зробити висновок, що вона тобі про це не говорила?

— Ані слова. Але ж, знаєш, ми з Алісією ніколи багато не говорили. Вона завжди була доволі мовчазною. Всі ми такі, вся наша родина. Пам’ятаю, Алісія сказала, що це дивно — вона ходила до друзів у гості й бачила, як інші родини сміються, жартують і розмовляють про різні речі, а в нашому будинку було так тихо. Ми ніколи не розмовляли. Окрім моєї мами, яка роздавала накази.

— А батько Алісії? Вернон? Який він був?

— Вернон небагато говорив. У нього були проблеми з головою — це сталося після смерті Єви. Тоді він змінився назавжди…

Та й Алісія також.

— Це нагадало мені про дещо, що я хотів у тебе запитати, — про це згадувала Таня.

— Таня Беренсон? Ти розмовляв із нею?

— Трохи. Вона порадила мені поговорити з тобою.

— Таня? — Пол зашарівся. — Я… я не дуже добре з нею знайомий, але вона завжди була до мене прихильна. Вона хороша, дуже хороша людина. Вона кілька разів приїжджала до нас із мамою. — На губах Пола з’явилась усмішка, і він на мить замислився. Я подумав, що він закоханий у неї. Ціка­во, як Макс до цього ставиться. — Що сказала Таня?

— Вона порадила мені поговорити з тобою от про що — про те, що сталося в ніч після аварії. Вона не вдавалася в подробиці.

— Так, я розумію, що вона мала на увазі. Я розповів їй про це на суді й попросив нікому не розказувати.

— Вона і не розказала. Ти розкажи мені, якщо хочеш. Звісно, якщо ти не…

Пол вихилив свій кухоль і знизав плечима.

— Це, мабуть, нічого не значить, але, можливо, допоможе тобі зрозуміти Алісію. Вона…

Він замовк.

— Продовжуй, — сказав я.

— Алісія… перше, що зробила Алісія, повернувшись додому з лікарні, — вона була там у ніч після аварії, — видерлася на дах будинку. І я разом із нею. Ми сиділи там усю ніч, досить довго. Раніше ми постійно там зависали разом. Це було наше потаємне місце.

— На даху?

Пол вагався. Він глянув на мене, щось обмірковуючи, і вирішив.

— Ходімо, — сказав він, підводячись. — Я тобі покажу.

8

Будинок стояв у темряві, коли ми підійшли до нього.

— Ось, — сказав Пол. — Іди за мною.

До будинку збоку була приставлена залізна драбина. Ми підійшли до неї. Під ногами замерзлий