Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

бруд утворював нерів­ності та гребені. Не чекаючи на мене, Пол почав під­німатися.

Щохвилини ставало холодніше. Майнула думка, чи була це гарна ідея. Я попрямував за ним і ступив на першу сходинку — слизьку і вкриту льодом. Вона поросла якоюсь в’юнкою рослиною, можливо, плющем.

Сходинка за сходинкою я видирався нагору. Коли дістався даху, мої пальці задерев’яніли, а вітер шмагав обличчя. Я заліз на дах. Пол уже чекав на мене, вишкірюючись якось по-дитячому збуджено. У небі був тоненький серпик місяця, а навкруги — темрява.

Раптом Пол кинувся до мене із дивним виразом обличчя. Я запанікував, а коли він простяг до мене свою руку — відхилився, але він схопив мене. На мить я з жахом подумав, що він збирається скинути мене з даху. Натомість він притягнув мене до себе.

— Ти заблизько до краю, — сказав він. — Ставай ось тут, посередині. Тут безпечніше.

Я кивнув, переводячи дихання. Це була погана ідея. Поруч із Полом я не почувався у безпеці. Я вже хотів запропонувати злазити, коли він дістав сигарети і простягнув мені одну. Я зам’явся, але потім погодився. Тремтячими пальцями дістав свою запальничку і підкурив нам.

Ми стояли там і якусь мить мовчки палили.

— Ось тут ми сиділи, — промови він. — Я і Алісія. Майже щодня.

— Скільки вам було?

— Мені десь сім, можливо, вісім. Алісії не більше десяти.

— Ви були замалі, щоб лазити по драбинах.

— Можливо. Але нам здавалося це нормальним. Підлітками ми тут курили і пили пиво.

Я спробував уявити Алісію в підлітковому віці, як вона ховається від свого батька і тітки-мучительки; уявити Пола, її обожнюваного молодшого брата, який ліз за нею і набридав, коли вона намагалася помовчати, побути на­одинці зі своїми думками.

— Це добра схованка, — сказав я.

Пол кивнув.

— Дядько Вернон не міг піднятися драбиною. Він був гладкий, як мама.

— Я сам ледве видерся сюди. Той плющ — згубна пастка.

— Це не плющ, — заперечив Пол, — а жасмин. — Він кинув погляд на зелені лози, що обвивали верхівку драбини. — Ще не квітне — треба чекати весни. Тоді він пахне, як парфуми, коли розростається. — Здавалося, Пол на мить занурився у спогади. — Цікаво…

— Що?

— Нічого. — Він знизав плечима. — Речі, які пам’я­таєш… Я подумав про жасмин — тоді він квітнув повним цвітом, у день аварії, коли Єва загинула.

Я роззирнувся.

— Ти сказав, що ви з Алісією видиралися сюди разом?

Він кивнув.

— Мама з дядьком Верноном шукали нас унизу. Ми чули, як вони гукали нас. Але ми мовчали. Ми ховалися. І тоді це сталося. — Він загасив недопалок і дивно посміхнувся. — Ось чому я привів тебе сюди. Щоб ти міг побачити це — місце злочину.

— Злочину?

Пол не відповів, лише продовжував вишкірюватися до мене.

— Якого злочину, Поле?

— Який скоїв Вернон, — сказав він. — Розумієш, дядько не був хорошою людиною. Зовсім.

— Що ти намагаєшся мені сказати?

— Що ж, саме тоді він і зробив це.

— Що зробив?

— Тоді він убив Алісію.

Я уп’явся в нього поглядом, не вірячи власним вухам.

— Убив Алісію? Про що ти?

Пол показав униз на землю.

— Дядько Вернон був там разом з мамою. Він був п’яний. Мама намагалася завести його до будинку. Але він усе стояв і гукав Алісію. Він був на неї дуже злий. Дуже розлю­чений.

— Тому що Алісія ховалася? Але ж вона була дитиною — щойно померла її мати.

— Він був клятим виродком. Єдина людина, яка була йому небайдужа, це тітка Єва. Гадаю, тому він це і сказав.

— Що сказав? — запитав я, втрачаючи терпіння. — Не розумію, про що ти говориш. Що саме сталося?

— Вернон казав, як сильно він любив Єву і що не може без неї жити. Він повсякчас повторював: «Дівчинко моя, бідна моя дівчинко, моя Єво… Чому вона померла? Чому це мала бути вона? Чому замість неї не померла Алісія?»