Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Я зрозумів, що трохи боюся Макса Беренсона, так само, як Таня побоюється його. Я згадав, що вона пошепки радила мені поговорити з Полом і запитати його… про що? Щось про ніч після аварії, у якій загинула мати Алісії. Пам’ятаю вираз Таниного обличчя, коли з’явився Макс, як вона стишилась і посміхнулася до нього. «Ні, — подумав я, — Макса Беренсона не слід недооцінювати».

Це може стати небезпечною помилкою.

7

Потяг поволі наближався до Кембриджа, пейзаж на обрії вирівнювався, а температура знижувалася. Покидаючи станцію, я застібнув пальто. Вітер шмагав обличчя потоком крижаних лез. Я йшов до пабу на зустріч із Полом.

«Білий ведмідь» був напіврозваленим старезним пивним баром. Здавалося, що з роками до первинної будівлі додали кілька прибудов. Двоє студентів мужньо протистояли вітру і, закутавшись у шарфи, сиділи в пивному садку 31 зі своїми кухлями й курили. Усередині пабу температура була значно вищою завдяки камінам, які забезпечували бажане полегшення від холоду.

Я взяв собі випити і роззирнувся, шукаючи Пола. Зі стійки бару бачив кілька невеличких зал. Освітлення було погане, тож я роздивлявся силуети у напівтемряві, безуспішно намагаючись знайти Пола. «Гарне місце для таємних зустрічей», — подумав я. А саме такою я вважав нашу.

Врешті я помітив — він самотньо сидів у маленькій залі. Грівся біля вогню спиною до дверей. Я одразу його впізнав за міцною будовою тіла. Його широка спина майже затуляла камін.

— Поле?

Він підстрибнув і розвернувся. У крихітній кімнаті Пол здавався справжнім велетнем. Йому доводилося трохи нахилятися, щоб не зачепити стелю.

— Привіт, — відповів він. Пол скидався на пацієнта, що готує себе до поганих новин від лікаря. Він пропустив мене, я сів перед каміном і з полегшенням відчув тепло на обличчі й руках.

— Тут холодніше, ніж у Лондоні, — сказав я. — Ще й цей вітер.

— Подейкують, що він дме просто з Сибіру, — промовив Пол і одразу продовжив, напевно, він був не в настрої для пустопорожньої балаканини: — То що там зі щоденником? Я не знав, що Алісія веде його.

— Так, вона вела щоденник.

— І вона дала його тобі?

Я кивнув.

— І? Що в ньому написано?

— У ньому детально описані останні кілька місяців до вбивства. І ще є кілька розбіжностей, про які я хотів тебе запитати.

— Яких розбіжностей?

— Між твоїм переказом подій та її.

— Про що ти говориш? — Пол відставив свій кухоль і пильно подивився на мене. — Що ти маєш на увазі?

— Ну, по-перше, ти сказав, що не бачився з Алісією кілька років до вбивства.

Пол затнувся.

— Я так сказав?

— А у щоденнику Алісія пише, що бачилася з тобою за кілька тижнів до вбивства Ґебріела. За її словами, ти приїздив до них додому в Гемпстед.

Я уп’явся у Пола поглядом, відчуваючи, що всередині він зламався. Раптом він став схожий на хлопчика, чиє тіло було завелике для нього. Вочевидь, йому було страшно. Він спочатку нічого не відповів, а потім крадькома подивився на мене.

— Можна мені глянути? На щоденник?

Я похитав головою.

— Не думаю, що це доречно. Хай там як, я його з собою не взяв.

— Тоді як я можу бути впевнений, що він існує? Ти можеш брехати.

— Я не брешу. А ось ти — так, ти брехав мені, Поле. Чому?

— Це не твоє діло, ось чому.

— Боюся, що моє. Мене турбує благополуччя Алісії.

— Її благополуччя не має до мене жодного стосунку. Я її не кривдив.

— Я і не кажу, що ти це робив.

— Ага, ясно.

— Чому б тобі не розповісти, що сталося?

Пол знизав плечима.

— Це довга історія. — Він замислився, але потім здався. Він говорив швидко, задихаючись, і я відчув, що для нього це було полегшенням — зрештою розповісти комусь. — Я був у жахливому стані. У мене були проблеми, знаєш: я грав на гроші і завинив суму, якої не міг віддати. Мені потрібно