Анна Ліє Кейн - Кривава повня, Анна Ліє Кейн

46

Елері обхопила себе руками за плечі та намагалася не дивитися навколо. Вона зосереджувалася на широкій спині охоронця, що крокував перед нею. Темно-сірі кам’яні стіни тиснули з усіх боків. Не дивлячись на те, що стелі були високими, а коридори яскраво освітлені магічними світильниками, Елері відчувала себе у печері на якомусь безлюдному острові. Звуки в’язниці змушували її здригатися. Не допомагали ні слова Кіри і Геррі, що все буде добре, ні навіть усвідомлення власної цілі.

Спотворена магія цього місця тисла на Елері. З кожним кроком їй ставало все менш затишно. Все навкруги було сірим та непривітним, холодним і колючим. У коридорах не було навіть маленьких віконечок і час став незначним. Це місце наче застрягло десь у небутті.

Охоронці лише проводжали Елері крижаними поглядами. Їх обличчя були такими нерухомими, що дівчина запідозрила, що це маски. Ніхто тут не розмовляв довго, працівники відповідали односкладно, ніби їх штрафують за зайві слова.

Елері зупинили біля масивних залізних дверей. Двоє охоронців піднялися з місць та взяли її документи. Мовчки почали звіряти дані. Кіра та Геррі зістрибнули на лавку і з надією подивилися на дівчину. Та сховала руки у кишені, намагаючись не показувати як у неї дрижать пальці.

- Проходьте, - сухо сказав один з охоронців. Другий тричі прокрутив ключ у верхньому замку, потім двічі у нижньому, відсунув клямку та смикнув на себе важкі двері. Скрипнули петлі, прохід з гуркотом відчинився. Елері невпевнено глянула на охоронця, який її проводжав, але він розвернувся та пішов у зворотному напрямку. Це водночас порадувало Елері, але і налякало.

- Ви йдете, місис? - роздратовано поцікавився охоронець. - Нам не можна тримати двері довго відчиненими.

- Іду, - швидко кивнула Елері. - Але яка камера?

- Там зараз тільки одна зайнята. Не помилитеся.

Елері невпевнено зробила крок вперед. Потім ще один. За її спиною грюкнули двері. По спині пройшовся холод. Елері затамувала подих, прикрила очі, але за мить підняла повіки та рішуче пішла вперед. Але через десяток кроків вона спинилася. Велетенська тварина схожа на кішку і лисицю одночасно стрибнула на підлогу перед нею начебто зі стелі. Елері завмерла, дивлячись у великі жовті очі. Звір принюхався, хитнув двома довгими хвостами. У Елері похололи ноги, коли вона усвідомила, що звір тягнеться носом туди, де був схований відьомський амулет. Але кіт тільки голосно фиркнув, відвернувся та рушив геть. Елері декілька секунд стояла незворушно, потім перевела дихання і знову пішла вперед, але тепер набагато повільніше.

У коридорі було всього сім камер. Шість дверей були відкриті, а приміщення за ними порожні. Елері обережно підійшла до останньої камери. Торкнулася ручки та завмерла. Вона недоречно завагалася. Засумнівалася, не наважуючись на наступний крок. Не могла змусити себе зробити ривок і відчинити двері. Пальці дівчини розтиснулися. Вона відсмикнула руку. Надто яскраво уявила, що з нею зробить Дорайн, якщо дізнається про те, де вона зараз. А якщо усвідомить що вона хотіла зробити!

На обличчі Елері з’явився жаль. Вона окреслила поглядом контури дверей і зробила маленький крок назад. Усвідомила, що не зможе. Вона не повинна так ризикувати.

Аж раптом щось штовхнулося в животі. Елері здригнулася, опустила погляд. Ще один поштовх: вимогливий, сильний, майже болючий. А за ним ще.

- Думаєш, я маю це зробити? - пошепки спитала Елері. І відчула легенький дотик. - Так, ти маєш рацію.

Елері рішуче взялася за ручку дверей і потягла їх на себе. Світло на мить змусило її прикрити повіки, але все ж вона увійшла всередину камери. Тільки коли очі звикли до світла, вона змогла побачити чоловіка, що сидів на підлозі у кутку. Він поклав лікті на коліна, опустив на руки голову, наче намагався закритися від світла, яке було всюди у камері. Елері мить вивчала поглядом темне волосся, сірий одяг, який належить носити ув’язненому. Він був кремезний, широкоплечий, не дарма Айра повірила, що він тілоохоронець.

- Добридень, - привіталася Елері, боязко наближаючись. У золотавому сяйві перелилася райдужними кольорами невидима стіна.

- Хто ви? - спитав Ґрейн, підіймаючи голову. Елері ніяково опустила очі. З вигляду чоловіка вона могла сказати, що він не спав, напевно, вже не першу добу. Елері помітила і тацю з їжею та водою, до якої ув’язнений не торкнувся.

- Я подруга Айри, - промовила Елері, крадькома оглядаючи Ґрейна, але не зустрічаючись з ним поглядом. Одна його рука була червоною та понівеченою, шкіра звисала клаптиками. Елері навіть здригнулася: - Що у вас з рукою? Вас катували?

- Обпікся, - огризнувся Ґрейн та відвернувся.

- Вам потрібна допомога, - Елері зробила крок ближче, потрапивши у свою стихію. Але відповідь ув’язненого була крижаною та колючою:

- Не потрібна! Навіщо ви прийшли?

- Поговорити, - Елері знову понуро перейшла на шепіт. Ґрейн кілька миттєвостей мовчав. Не повертаючи голови, нелюб’язно спитав:

- Про що?

- Ви кохаєте Айру? - Елері вирішила, що не може тягнути з цією розмовою. Їй було моторошно тут. Чоловік за стіною лякав її, та й часу їм виділили лише п’ятнадцять хвилин.

Почувши питання, Ґрейн смикнувся. Його вуста затремтіли, але він одразу стиснув їх. Погляд темно-червоних очей метнувся в один бік, потім в інший, не знаходячи відповіді.

- Це не ваша справа, - нарешті він вичавив з себе скупі слова.

- Кохаєте, - Елері підійшла зовсім близько до невидимої стіни. Вона відчула вібрацію повітря та поколювання шкіри, але дивилася тільки на чоловіка. - Я знаю цей погляд.

Ґрейн стрімко обернувся. В його очах лишилася тільки лють. Але не та, що може розтрощити усе навколо, а інша. Тужливий та холодний гнів на самого себе, на власну безпомічність та долю.

- Я не збираюся з вами говорити, - вишкірився демон. Елері тільки розгублено кліпнула, але не дозволила собі відійти чи виказати, що вона налякана. Вона тільки озирнулася, а потім дістала з кишені ланцюжок. Затисла камінь у руці, щоб жоден промінь світла не потрапив на нього, та оглянула магічну стіну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍