Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

— Мадемуазель Олена, — сказав Олег, проводячи рукою по її волоссю, — прошу, не плачте. Я такий радий вас бачити!

— Олеже! — прошепотіла вона. — Олеже, ви тут! А батько так і не приїхав.

— Я знаю.

— І Віталій, він...

Вона заплакала сильніше.

— Тихше, тихше, — нашіптував їй на вухо Олег, — я знаю, що він пішов. Вам так болить!

— Усе через мене.

— Не кажіть так, дороге дитя. Це доля, війна, але не ви.

— Олеже, якби ви були тут, нічого б цього не сталося.

— Тихше! Не можна змінити минуле. Я тут, тепер, і я опікуватимуся вами, як і просив Антон.

— Татусь! Що він скаже, дізнавшись, що я не вберегла Віталія? Мене навіть не було поряд, коли він помирав, — спромоглася вимовити вона зі стиснутим переживаннями горлом. — Я втікала. Я не могла бути на його похороні, тільки коли його опускали в могилу, та й то здалеку. На щастя, дехто зміг за мене покласти в його труну дерев’яну рамку з фото наших батьків. Пам’ятаєте його?

— Так, я пригадую те фото. І не крайте себе щодо вашого батька. Коли він, нарешті, приїде до Канади, він буде радий вам і ніколи не дорікатиме тим, що від вас не залежало.

— Боюся, що я буду у в’язниці, коли тато приїде до мене після війни.

— Майте довіру, мадемуазель, в Александра добрий адвокат.

— Він франкоканадець, а я українка. Те, як до нас ставиться населення, не покращилося з часу, відколи ви зникли. У Сполучених Штатах ви, може, й менше цього бачили, бо то нейтральна країна. А тут люди нас так само ненавидять і не соромляться показувати свою ненависть. Мої судді будуть ворогами моєї країни.

Підійшов охоронець і зробив Олегу знак, що час сісти.

— Розкажіть про себе, я хочу все знати.

— Петро мене жорстоко побив. Я був три місяці в комі. Щойно підлікувався, почав вас шукати, але ви вибули, не залишивши адреси. Війна та відстань ускладнили пошуки. Думав, що у вас усе добре. Я не знав, що той шахрай Петро теж викрав у вас облігацію на пред’явника і втішав себе тим, що думав, може, у вашого батька вийшло дістатися сюди.

— Петро відповідальний за всі ті трагічні події, що сталися в нашому житті, — сказала вона тоном, у якому проступала злість. — Усі біди почалися з того, як він напав на вас і змусив повірити у вашу зраду. Якби ви були з нами й у нас були гроші, у мене не забрали б Віталія, і я ніколи не почувалася б такою знедоленою, щоб зважитися на те згубне рішення — одружитися з Петром.

— Олено, ви діяли з любові. Ваш вибір не має ні в кого й ніколи викликати запитань. Сподіваймося, що справедливість переможе і вам не доведеться платити за смерть того пройдисвіта. Дороге дитя, обіцяю вам, що робитиму все що в моїх силах, щоб ви повернули собі хоч частину того щастя, яке у вас колись було. Знаю, що без Віталія воно ніколи не буде повним, та я хочу, щоб ви вільно жили й кохали.

Олена розчулено дивилася на Олега. Його повернення видавалося їй дивом. Його присутність надавала їй безцінну підтримку. Цей чоловік був водночас її сім’єю, загубленою її частиною, й оазою посеред пустелі її самотності.

— Тепер скажіть, чого ви чекаєте від мене, і я діятиму відповідно до ваших побажань, — запропонував Олег.

— Ви знали, що в мене син?

— Так, — відповів він.

— Александр — його батько.

— Я знаю. Мені казав метр Ляпуент.

— Я маю тільки одне прохання: знайдіть його й опікуйтеся ним. Я не мала ніяких новин про нього відколи втекла з Амоса.

— Адвокат Александра думає, що його віддали до ясел. Так він мені сказав учора. Але він не може почати детальніші пошуки, якщо немає запиту від одного з його батьків.

— Тоді я можу видати вам довіреність. Навіть якщо мене звинувачують у злочині, я є його матір’ю. Я маю право знати, хто про нього піклується.

— Я обіцяю перевернути небо й землю, але знайти його.

— Дякую, Олеже! Я знаю, що можу розраховувати на вас. Коли знатимемо, де він, чи погодитеся ви забрати його? Якщо я буду змушена провести життя за ґратами, ви могли б стати його наставником.

Олега здивувало таке прохання. Воно нагадало йому про інше, зроблене два роки тому в Україні, прохання турботливого батька, який хотів уберегти своїх дітей. Думаючи про Антона і з прихильності до Олени, він не міг вирішити інакше, як погодитися, що він і зробив з чистого серця. В будь-якому разі він присягнув, що присвятить життя своїй протеже, аж допоки для неї не настане справедливість.

— Ви чудовий! Тато мав рацію, довіряючи вам. Коли знатиму, що моя дитина в безпеці з вами, то відчуватиму більше сил, щоб протистояти моїм суддям.

Олега зворушила така довіра. Горе, яке пережили діти Ловенці, самі, кинуті без цента в самому серці збуреного війною світу, його гнітило.

Охоронець повідомив, що відвідини закінчено. Олег підвівся, щоб іти.

— У мене останнє прохання, — зупинила його за руку Олена.

— Слухаю.

— Попросіть зустріч з Александром. Скажіть йому, щоб не втрачав надії. Неприпустимо, щоб нас засудили за вбивство, яке ми не скоювали.

— Обіцяю, — сказав чоловік, нахилився і поцілував її в лоб. — Я знову прийду на побачення, як тільки буде така можливість.

— Ваше повернення додає мені сміливості, — сказала вона, перш ніж змусила себе відпустити його.

Коли він вийшов, Олена схопилася за ґрати в кімнаті, у якій вони зустрічалися, й дивилася, як він ішов коридором, що вів у вільний світ. Всередині її звучала скрипка, а вона бачила, як сама прямує до світла.

Цього самого дня біля дверей одного з поліцейських відділків у Монреалі спокійно сидів хлопчик й уважно спостерігав за кожним, хто поспішав зайти чи вийти, оцінюючи кожного. Кілька разів, коли хтось дивився на нього, він робив йому знаки, та ніхто не зацікавився тим, що вважав просто спробою привернути увагу.

Дві години тому, коли хлопчик прийшов, він попрямував до стійки, за якою чоловік в уніформі заповнював якісь папери. Той неуважно подивився на нього і тильним боком долоні зробив знак не заважати. Тож хлопчик сів на стілець, очікуючи, що хтось на нього зверне увагу.

Толя почав втрачати надію, а Олена ж запевняла його, що