Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

1

Амос, 1 червня 1916 року

У каплиці монастиря сестер Вознесіння витав міцний дух ладану. На дерев’яній лаві перед вівтарем сиділа й плакала Олена Ловенець і навіть не намагалася стримати сльози. Розчавлена драматичними подіями, що на неї впали останніми днями, юна українка почувалася кинутою на волю подіям, вихор яких усе закручувався, і жодного проблиску надії не було видно.

Вдалині чутно гудок поїзда, і вона лине думками до Александра Лявальєра — хлопця, у якого була закохана. На борту тої величезної маси заліза його відправили до Монреаля у супроводі військового ескорту. Після того, як кілька днів тому їх заарештували, все сталося так швидко, що Олені здавалося, ніби вона застрягла в жахливому мареві, від якого намагалася прокинутися й не могла. Якщо бути до кінця чесним і відвертим, їхнє заборонене кохання, доступне погляду всіх і кожного, викликало презирство. У розумінні людей Олена Ловенець й Александр Лявальєр були клятими коханцями.

Минуло менше ніж два роки, відтоді як вона ступила на землю Америки, але Олену гнітило відчуття, що з кожним її кроком вона наближалася до нової перешкоди, яку повинна була подолати. Проте, полишаючи Україну, вони з братом думали, що їдуть на землю свободи.

Молода двадцятирічна жінка тремтячою рукою лащила величезний живіт, що випинався під її вовняним светром.

— Нам бракує твого тата, — прошепотіла вона до дитини, яка заворушилася у неї під грудьми. — Сподіваюся, ми будемо разом, щоб привітати тебе у цьому світі. Нехай ми швидко з’єднаємося.

Позад неї тихо прочинилися двері каплиці, й сестра Йоланд-Марі, директорка жіночого монастиря, нечутно наблизилася до майбутньої мами.

— У мене для вас сюрприз, — сказала вона пошепки їй на вухо.

Олена підвела на черницю згаслий погляд, який одразу ж спалахнув, коли вона побачила у її руках шкіряний футляр.

— Моя скрипка! — скрикнула вона, підскочивши. — Хто вам її віддав?

— Сержант Лєпін, кілька хвилин тому.

— Він вам сказав, де знайшов її?

Сестра Йоланд-Марі вагалася.

— На купі сміття в таборі Спіріт Лейк, — зізналася вона зі смутком.

Олена здригнулася.

— Чому люди так ненавидять мене? Я ніколи нікому не бажала зла!

— Сержант передав мені й оце, — додала монахиня й простягнула їй м’ятий аркуш, на звороті якого було написано Аля — ім’я, яке дав їй Александр, коли вони тільки познайомилися.

Рука Олени тремтіла, коли вона брала складений папір. Вона гарячково розгорнула його, а сестра Йоланд-Марі тактовно відвернулася.

Альо, кохання моє,

Я кохаю тебе і кохатиму завжди. Не дай нікому переконати себе у зворотному. Наша дитина і ти, люба моя, — найдорожче, що є в моєму житті. Довіримося щасливій зірці, яка дозволила нашим шляхам перетнутися; наше щастя десь чекає на нас, і ми його знайдемо.

Я повернуся до тебе. Присягаюсь. Утрьох, разом, ми поїдемо далеко від тих, хто не сприймає нашого кохання.

Твій навіки

Александр.

Схвильована неочікуваним посланням і відчуваючи себе не такою самотньою, молода жінка піднесла його до губ.

* * *

Зупинившись на вокзальній платформі, Лявальєри чекали на свого сина, який цього дня мав відбути поїздом. Вони бачили, як він ішов вимощеною гравієм дорогою, що вела від мерії до вокзалу, в оточенні батальйону озброєних військових. Селяни зібралися вздовж шляху, яким ішли солдати, і тихо коментували. Усі знали Александра, юнака двадцяти п’яти років, симпатичного й веселого, ідеального зятя, про якого мріяла будь-яка мати дівчини на виданні в Амосі. Навіть якщо кожен знав, що за п’ять миль від села розташовується табір, солдати тут з’являлися нечасто. А ще цей підрозділ, що просувався стройовим кроком і вів одного з них, був справжнім страхіттям, яке нагадувало їм усім, що війна лютувала і всі без винятку жили в армійському ярмі.

Група дісталася до вокзального перону й минула Лявальєрів, Александр не міг навіть зупинитися. Імельда зробила крок до нього, але не змогла підійти ближче; солдатам нетерпеливилось, і вони його просто змусили піднятися на борт. Коли він проходив через вагонні двері, то обернувся до батьків і посміхнувся їм, та мати добре його знала: за цією напускною впевненістю вона прочитала глибокий розпач.

— Яка ганьба, — сказав начальник вокзалу, що спостерігав за сценою. — Усі оті українці, німці й турки, яких канадська влада зачинила в Спіріт Лейку, — вороги нашої країни. Якщо вони вирішили повбивати один одного, то чому підозра впала на одного з наших?

— Мій син мав нещастя закохатися в ту Олену Ловенець, заміжню жінку. Я впевнена, що винна вона, — виголосив Едмон, батько Александра. — Повірте мені, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вона сама відповідала за той злочин, у якому звинувачують мою дитину. Я знаю одного чудового адвоката в Монреалі, знаного спеціаліста з кримінального права. Завтра я поїду до міста!

— Від того часу, як ті чужинці прибули до Спіріт Лейку, я завжди знала, що вони неотесані, — визнала Імельда, яка страждала від трагедії, що торкнулася її сім’ї. — Ця жінка — справжня гадина! Зовні як Єва із земного раю, вона спокусила нашого сина, а він, бідний дурник, дозволив себе спокусити. Не варто було нам погоджуватися на будівництво цього концентраційного табору так близько до Амоса.

— Не змішуй усе на світі, — втрутився її чоловік, добре розуміючи, що тисяча триста в’язнів, які жили за табірним парканом, а також військовий підрозділ урятували його магазин від банкрутства. — Більшість з інтернованих у Спіріт Лейку — звичайні люди; для більшості одним-єдиним їхнім проступком є те, що вони — вихідці з країн, які воюють із нашою.

— Нашого сина везуть у Бордо[1], а ти хочеш, щоб я хвалила цю сволоту?

— Я згоден із тобою, що нема роду без вироду, як ця жінка...

— Ти, як твій син — занадто добрий. А я його попереджала щодо цих варварів. На старому континенті[2] вони вже два роки вбивають наших.

Едмон наморщив лоба й не відповідав, йому було прикро визнати, що в одному його дружина мала рацію. Коли Александр захопився Оленою, молодою освіченою вісімнадцятирічною блискучою скрипалькою, мати йому напророчила, що його увага до українки, та ще