Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

Олег підвівся й пішов налити собі ще чаю. Його руки тремтіли.

— І до всього, у неї забрали її дитину. Це не по-людськи!

— У кінці липня ми дізналися, — сказав адвокат, — що дитина два місяці була в годувальниці в Абітібі. Та дама вважає, що потім його віддали у ясла.

— У ясла? Що це? — захвилювався українець.

— Місце, куди віддають незаконних немовлят в очікуванні усиновлення.

— Сподіваюсь, його ще не всиновили, — стурбовано мовив Олег.

— Точно — ні. Влада, що ним опікується, має дочекатися завершення процесу і рішення присяжних, щоб вирішити його долю.

— Зі свого боку я впевнений, що Олена не убивця, — заявив Олег. — Я знаю її ще відтоді, коли вона була підлітком. Вона завжди була чуйною дівчинкою. Пригадую, вона відмовлялася розчавити павука, а воліла випустити його надвір, на свободу. Така справжня людина не могла закохатися у вбивцю.

— Шкода, що ви не належите до присяжних, — сказав адвокат, — мені б знадобилися люди, які думають, як ви. Та доки ті дванадцятеро людей не винесли вердикт, зберігаймо надію. Ніколи не знати, у який бік хитнуться ваги правосуддя.

Адвокат потиснув руку Олегу і вийшов.

Сідаючи в карету, що чекала на нього перед будинком, правник попросив кучера їхати на Мон-Руаяль. Арман Ляпуент любив приходити на цю гору, щоб під неосяжним зоряним небом поміркувати над процесами, у яких брав участь, — стара звичка ще з часів, коли починав кар’єру. І саме там, на найвищій точці Монреаля, у ньому з’являлося натхнення, яке приводило до перемог.

Понеділок, 2 жовтня 1916 року

Сидячи в сусідній із залою засідань кімнаті, Александр Лявальєр чекав, коли за ним прийдуть. Дивно, але вперше після свого арешту він прокинувся, відчувши себе вільним, захоплений почуттями й емоціями, які його супроводжували. Він хотів встати й співати, як він робив раніше. Відчуття присутності поруч Олени та їхнього сина було таким сильним, що, готуючись їхати до Палацу правосуддя, Алексадр спіймав себе на тому, що мугикав любовну пісеньку.

Коли прийшов адвокат, Александр був майже щасливим, чим дуже його здивував.

— Я завжди радію, коли бачу вас таким безтурботним. — заявив він. — У мене є дещо важливе повідомити вам.

— Хороша новина, я переконаний.

— Олена в Монреалі. Вона прибула вчора і відразу здалася поліції.

Здивований, Александр звів догори брови, спочатку розгубився, а тоді посміхнувся.

— Вам може видатися дивним, та сьогодні від самого ранку в мене було відчуття, що вона тут, поруч зі мною, — сказав він. — Мені хотілося, щоб її оминули ті негаразди, які переживаю я, та, як бачу, її почуття привели її до власних висновків. Олена приїхала боротися поруч зі мною. І це мене не дивує, бо вона справжня й щира. Сподіваймося, що вона не шкодуватиме про таке своє рішення.

— Щоб там не трапилося, будьте певні, що вона зробила правильний вибір, — запевнив його адвокат. — Якщо Олена справді така, як ви казали, вона ніколи не була б щасливою, весь час тікаючи від своїх обов’язків.

— Ви маєте рацію, — погодився Александр. — Ви точно побачите її раніше від мене, тож скажіть, що я кохаю її.

— Зроблю, обіцяю. Тепер маємо йти на засідання. Не варто змушувати тих месьє чекати.

Через таку новину Александр цього дня був неуважним на слуханнях. Його кохана Олена повернулася й готова поряд із ним прийняти виклик. Найбільшим його бажанням було обійняти її, відчути лагідний дотик її шкіри, поцілувати... і, нарешті, познайомитися зі своїм сином. Та реальність процесу наздогнала його. Треба було ще багато подолати, перш ніж його мрії здійсняться.