Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

замовкали, навіть оті старші й оті пихаті. Звався він Дембовський і походив з Кракова.

— Польща буде, як король повернеться, — озвалися ні з того ні з сього пан Станіслав. — Повернення короля й пошана до конституції. Інакше ніякої Польщі не буде.

— Селян треба розкріпачити, — сказав пан Богуш.

— Нахуя? — здивувався пан Рей.

— Вікторин добре каже, — озвався жестами Францішек Ксаверій Прек. — Чому провалилося листопадове повстання в Конгресовій Польщі? Бо це було повстання панів. А тут необхідно, аби польську справу підтримав народ. Тому треба їм сказати, що це також і їхня боротьба.

— Ну і що з того? Повірять?

— Треба їм щось пообіцяти. Скасування… може, не так, але обмеження панщини.

— Вікторин пробував. І то зовсім недавно, в дожинки. Обіцяв скасувати всі заборгованості в обмін на працю на будівництві курорту. І що? І гівно. Скінчилося мордобоєм. Бо тільки таку мову хам знає: кийок, батіг, а часом шибениця. Хам по-людському не розуміє, бо то бидло, а не людина.

— Обіцяти мусимо, бо зробить це за нас кайзер. А час квапить. По всій Європі починає вирувати. Весною Галілея вже мусить бути у вогні. — Очі Дембовського палали.

— Повернення короля і конституція!

— Весною, — показав пальцями Прек.

— Якнайшвидше. Хоч би і в лютому. Полум’я спалахне в Кракові, але вогонь мусить перекинутися на всі землі, окуповані австріяками.

— Тоді в лютому. — Прек підняв угору келишок. — Польща вже тут, за дверима.

А тоді й справді відчинилися навстіж двері, але це не Польща увійшла, а Мальва. Повисла на фрамузі, обвела вельможних панів байдужим поглядом і надула губи.

— Прийдеш до мене? — запитала Вікторина. — Я чекаю, чекаю. Нагріла тобі ліжко.

— Гляньте на нього, а мені коханками дорікає, — сказав пан Генрик, а пан Домінік рикнув безцеремонним сміхом, аж обличчя йому почервоніло, а на чолі заблищав піт.

Бо те, що пани мали утриманок, то, певна річ, панська справа, пан мусить; проте переважно ті знали своє місце й не нав’язувалися товариству. А тут, прошу, ввалюється така до кімнати, як справжня поміщиця. Незабаром сміялися всі, крім Дембовського, який задивився кудись у далечінь, невідомо, чи обурений, чи, може, так поринув у свої мрії про Польщу, що нічого не чув і не бачив.

Пан Станіслав Богуш також не сміялися.

— Ти, суко! — як не рикне, на диво складно. — Ти, чаклунко! Ти, курво вавилонська! Знову прийшла, щоб усе зіллям обплутати? — І ну проклинати, лаятись і вимахувати кийком, який вони мали для лупцювання лінивих слуг; здавалося, що, незважаючи на параліч, Станіслав підведеться й поб’є Мальву.

— Пане Станіславе, годі, годі, припиніть, не чиніть синові сорому. — Пан Рей, як багаторічний приятель дому, відчув, що він зобов’язаний вгамувати старого.

— Це не мій син. Поштивий він і добре про мене дбає. Але це не мій син. Не Вікторин.

Вельможні пани остаточно збараніли.

— То де ж у такому разі Вікторин? — спокійно запитав Домінік.

— А в колодках. На дощі мокне.

Рей, Прек і Дембовський розгублено ворухнулися, збентежені цим інцидентом. Мальва ж продовжувала стояти на порозі салону з глузливою посмішкою на вузьких губах.

Вікторин, червоний як рак, наказав лакеєві Самуелю, аби забрав нестора роду на спочинок. Старший Богуш довго ще верещали, покинувши салон.

— Ех, дві речі на світі Господу Богу не вдалися: старість і зуби, — сентенційно ствердив Домінік Рей.

— Усіх нас це чекає. Мене найскоріше, бо я найстарший, — додав Францішек Ксаверій Прек мовою жестів і знову підняв келих, бо випити любив і вмів. — Щоб нам дочекатися вільної Польщі, перш ніж старість думки нам затуманить.

— Щоб нам дочекатися, — притакнув Рей.

Розмовляли й пили допізна. Вікторин, обіймаючи Мальву, яка сиділа в нього на колінах, мало говорив, багато думав. У салоні зробилося задушливо й парко. Наливки кружляли в жилах. Мальва пила нарівні з панами й швидко напилася. Рум’янець розлився по її обличчю й декольте, і пан Вікторин вивів її, аби вона не осоромилась, бо почала саме майструвати з гачками й застібками нічної сорочки. Ледь опинилися вони в спальні, як вона припала до нього, обплела ногами, вгризлася в його вуста, уся червона й липка.

— Роби зі мною, що тільки схочеш. — Її подих пахнув горілкою.

І Вікторин зробив, бо віддавна мав певні прагнення, про які соромився говорити. А оскільки й він мав вже у чубі, то все скінчилося швидко, залишивши замість задоволення враження легкої засоромленості. Не мав, однак, пан Богуш сил ані часу надмірно над цим роздумувати, бо сон закрутився в нього над головою і впав на нього, наче хижий птах.

А коли він прокинувся ранком із пересохлим горлом і пульсуючими скронями, Мальви біля нього не було. Тільки постіль і килим біля ліжка були обсипані свіжими квітами. Квітами мальв, хоча листопад добігав уже кінця.

Пан Богуш шукав, шукав довго, але ніхто в домі не пам’ятав дівчини з волоссям кольору води. Ані слуги, ані панове Дембовський, Рей і Прек, які одностайно твердили, що минулого вечора Вікторин напився й заснув задовго до півночі; пана ж Станіслава Вікторин не наважувався запитувати, побоюючись, що міг би почути правду.

Ніколи більше не знайшов він жодного сліду Мальви. Ані на цьому світі, ані в майбутньому. Може, знову пішла на зиму до підземного світу, але той світ уже віддавна був для Вікторина закритий, і Вікторин ніколи більше не зійшов поміж змії.

LVII. ПРО ЗИМУ

Повідають, що смерть від голоду — це найстрашніша смерть. І, може, мають слушність, а може, ні, бо кожна смерть є найстрашнішою, якщо це твоя смерть. А однак, в умиранні від голоду є свого роду Боже глумління над людиною.

Людина просить про хліб насущний тим настійливіше, що хліб цей стає щораз небуденнішим, просить словами, яких навчив її сам Бог; коли хліба достатньо, людина не молиться, бо їй здається, що так буде завжди, до того ж важко просити про щось, що ти якраз маєш. А однак часом Бог відмовляє у хлібі; людина просить, але не дістає, шукає, але не знаходить, гупає, як у камінь, але ніхто їй не відчиняє, бо камінь не має дверей; бо з усього на світі Бог найбільше схожий на камінь, який не робить нічого, а просто є.

Тієї зими Бог глузував із хамів.

Зі слабкого легко глузувати. Коли Шеля повернувся з карцеру на святого Мартина, він критично переглянув усі запаси на зиму. Рік був слабкий — попередня зима тривала майже до Великодня, потім прийшли гради й побили молоді хліби й квіти на плодових деревах. На Божого Тіла стався падіж