Олег Говда - Будні феодала - 2, Олег Говда

Розділ 41

Козаки ще тричі ходили на приступ, але з попереднім результатом. Щоразу кільком сміливцям вдавалося піднятися на стіни і навіть трохи потіснити захисників, але потім їх все одно скидали вниз.

Сонце, що сідало, сліпило очі, піт під панциром спливав струмком, руки і ноги гули від втоми, але те, що ворог не може здолати, надавало додаткових сил. А головне, — кулі більше не свистіли, можна було не ховатись при кожному залпі. І коли козаки відкочувалися назад, щоб перегрупуватися для чергової атаки, на стінах дзвеніло: «Слава!», а в уцілілих захисників наче сили подвоювалися...

І ось замість чергової атаки у козацькому таборі голосно забили литаври…

— Відступають… — втомлено видихнув Лонгінус Підкуйп’ята, що стояв неподалік мене. — Слава тобі, Господи. Відступають…

Козаки й справді йшли з-під стін.

— Невже все? — мовив я тихо, ні до кого не звертаючись. Але мені відповіли.

«Хочете вийти з бою? Так/Ні?»

Ух ти? Хіба так можна? Що ж ви раніше мовчали?

Я озирнувся. Неабияк пошматували нас козаки. На око важко оцінити ситуацію, але схоже, що не менше трьох десятків убитих, та й серед тих, хто вижив, майже всі поранені. Не важко, але все ж таки… Куди не глянь, на руках чи головах біліють свіжі пов'язки.

Але й козаки теж заплатили відповідну ціну — не менше як півсотні валяється під стінами. Та що мені їхні втрати, я про своїх людей мушу дбати. І якщо є можливість припинити кровопролиття.

— Так. Хочу вийти.

«Увага! Якщо ви залишите поле бою до закінчення битви, вам буде зараховано поразку. Ви втратите всі зароблені пукти досвіду. Ви втратите повагу «-2». Вам доведеться сплатити штраф у десять тисяч золотих. Богун і Золотаренко займуть Полісся. Ви підтверджуєте вихід? Так/Ні?»

«Ви що знущаєтесь?! — я мало не прокричав це вголос. — Гарне перемир'я. Ворог відступає, сили практично рівні, а я вважатимусь тим, що програв? Що за ідіот подібну нісенітницю вигадав? Ідіть у дупу з вашим виходом! Б'ємося далі. Нехай здаються козаки, а нам і так добре».

Знайшов з ким лаятись. Системі мої емоції до одного місця.

«Уточніть відповідь. Ви хочете вийти із бою? Так/Ні?»

«В задницю йдіть! Так зрозуміло? Ні, ні і ще раз ні!»

Система замовкла. Може, образилася. А може, просто відповідь прийняла.

От гади. Добре, що у відповідь закладено підтвердження. А якби вистачало першого «Так»? Брякнеш ось так, не розібравшись, а тобі бац! — програш, грошовий штраф і ще купу різних «радостей» на додачу. Трясця, матір вашу…

Подивився за мур: козаки зібралися в коло і щось обговорюють. Ну, нехай. Нам перепочинок теж не завадить.

Ближче за всіх Лонгінус Підкуйп’ята. Важко дихає, стоїть спершись на дворучний меч, похмурий погляд, довгі вислі вуса — чисто театральна маска Суму.

— Що, пане, не вийшло? — здогадуюсь про причину.

Шляхтич зітхає.

— Не вийшло, пане Антонію… Та й як? Вони ж по одному лізуть... Де трьох взяти?

— Ну, нічого, пане, не сумуй. Виконаєш ще свою обітницю. Не останній бій. Вистачить і на твій вік супостатів.

— Твої б, пане Антонію, слова та Господеві у вуха… — сумно відповідає той і сідає на поміст.

Трохи далі — Іридія. Начебто, ціла амазонка. Принаймні пов'язки не бачу.

Оглядаюся ретельніше… Цепеш поранений у руку, на щастя, ліву, так що битися далі може. Мамай… ну, що скажеш — характерник. Був увесь час попереду і хоч би подряпина яка. Сам перев'язує голову одному з черкесів. До речі, серед убитих еліти немає... Здебільшого новобранці та міліція. Воно і зрозуміло — у новиків і броня гірша, і досвіду обмаль. Ну, нічого. Після сьогоднішнього бою всі вцілілі стільки досвіду хапнуть, що, напевно, більшість, якщо не всіх, можна буде підвищити до гайдуків, а то й до городових козаків.

Федот Стрілець теж поранений. Але судячи з того, що ним опікується Оксана, а не Кирило — рана незначна. Повоює ще... А Кирила теж зачепило. Його Меліса перев'язує. Чути, як лікар лихословить крізь зуби. Це добре, значить, житиме… Ті, хто при смерті не блюзнірствують…

Ну, а мені, схоже, настав час думати про більш серйозне зміцнення села, ніж частокіл. Якщо вже є дарча, і не від воєводи, а за королівським підписом, значить треба перетворювати Полісся на справжню фортецю. Гроші є, а як і де людей набрати — досвід також є. До речі, я ж тепер власник двох сіл. Треба якось зазирнути в ті Кулички. І вирішити — розбудовувати його, чи селян одразу в Полісся переселяти.

Роздуми та плани перериває триразовий звук сурми.

Дивлюся за стіну і бачу як від козацького табору відокремлюються два вершники та прямують у наш бік. Один — у багатому одязі, сидить у сідлі поважно підперши бік рукою, другий — тримає в руках спис із прив'язаним до нього шматком білої матерії. Парламентери…

Ну що ж. Послухаємо. Людям перепочинок потрібний. А переговори — це час. Який працює на нас.

— Не стріляти! — командую про всяк випадок. Навряд чи в когось залишилися заряди, але мало що? Краще перестрахуватися. А то бахне котрийсь з дурного розуму, потім не відмиєшся від ганьби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍