Олег Говда - Будні феодала - 2, Олег Говда

Полковник дивиться на мене каламутним поглядом. І робить зусилля, щоби піднятися.

— Лежи, лежи… — притримую його. — Пане Іване... не май на мене зла. Я ж не тобі погане зробити хотів, а дівчині допомагав. І зробив би те саме, навіть якби її викрав сам Хмельницький чи король Сигізмунд. Не діло, дівку силоміць під вінець тягти. І за людськими, і за Божими законами. А тебе я радий був би у приятелях, а не серед ворогів мати.

Слів багато… Козак, який отримав контузію, напевно, не все чує і розуміє, але в очах його з'являється осмислений вираз. І він перестає несвідомо нишпорити рукою біля паса, у пошуках шаблі. Мовчить якийсь час, а потім простягає мені руку.

— Що ж… на все воля Божа… Не судилося, отже… Може, й справді… не варто було… Ось тобі моя рука, пане Антонію. Але товаришами нам все одно не стати.

«Увага! Ваші стосунки з персонажем полковник подільський Іван Богун змінилися з «ворожнеча» на «недовіру»

— Поживемо, побачимо… Прощавай, пане Іване. Не поминай лихом. Живи довго.

Застрибую в сідло і посилаю коня до воріт острогу. Озираюся ще й бачу, як від табору козаків відокремлюється кілька вершників. Богун тим часом уже піднявся на ноги і стоїть, похнюпивши голову.

— Слава! Слава! — гримить на стінах.

Ну що ж. Я задоволений. І ворогом одним поменшало, і десять тисяч заробив. Буде на що камінь для стін купити, не чіпаючи основного капіталу. Загалом, вдалий день.

«Перемога! Облогу з села Полісся знято! Ви заробили повагу «+5». Ви отримали 24 860 пунктів досвіду. Частина ваших воїнів заслужила на підвищення. Ви отримуєте нагороду — 15 000 золота. Ваші відносини з фракцією Військо Запорізьке змінилося з «недовіри» до «байдужості». Ваші стосунки з полковником Золотаренком залишилися колишніми «довірою». За перемогу в цій битві вам належить приз «Рукавиці рейтара» захист рук «+18». Ваші люди тріумфують, лояльність мешканців села Полісся — «100%»

Непогано... І рукавиці в тему, особливо якщо згадати скільки вони коштують у крамарів. Та й п’ятнадцять тисяч монет також не зайві. А можливість підвищити своїх воїнів, це взагалі шикарно. Особливо з огляду на те, що я, здається, дозрів для походу в Альварію.

Ну, а що? З поляками мир, з козаками теж стосунки налагодилися. Про татар, поки у них ханом мій друг, взагалі можна не думати. А московіти і шведи далеко. Та й не до мене їм... Якщо новгородський купець бодай половину правди сказав, то можу сперечатися на свій найкращий пістоль, що не мине й тижня, як вони поміж собою зчепляться. Не може цар упустити такий момент і не спробувати відкусити у ослабленого Карла частину території. А це означає, що я спокійно можу відлучитись на місяць-другий, не переживаючи за свою власність. Залишу старшим Цепеша і Федота, вони, схоже, порозумілися, дам грошей і нехай будують фортецю.

Мамаю виокремлю десятка три панцирних козаків — нехай пощипує татарські обози поблизу Перекопа і ганяє розбійників. Поповнюючи казну і населення.

Михасеві дам розпорядження не зволікати з будівництвом храму — це допоможе утримати лояльність на час моєї відсутності.

Оксану також тут залишу. Лікар завжди потрібний. Навіть у мирний час. Хтось сокирою пораниться або серпом чи косою скалічиться. Та, мало чого може статися. А ось Кирила візьму із собою. Цей спить та бачить заморські країни. Все не сидиться йому на одному місці. Нехай провітриться. Ну, а про Іридію та Мелісу навіть говорити не доводиться — дівчата давно рвуться додому.

— Слава! Слава!

От же розкричалися! Чорт забирай — а приємно, коли тебе так зустрічають. Відразу героєм почуваєшся. Так і хочеться розвернути плечі, надути щоки і таким павичем... Тьху! Простіше треба бути, скромніше... Бо той, хто ніс вгору задирає, під ногами нічого не бачить, і запросто може тим самим носом у землю заритися.

Це я до того, що зістрибуючи з сідла, ледве в коров'ячу паляницю чоботом не вцілив. От потіха була б, якби я на ній послизнувся, та з усього маху...

— Хороший бій… — Мамай першим підходить і тисне руку.

— Хороший, то хороший… — другим встигає Цепеш, — але верхній блок надто повільно ставиш. Якби козак мав не важку карабелю, а легкий палаш — не він, а ти б на землі валявся. Як відпочинеш, нагадай, щоб я показав тобі, як його правильно ставити.

Я хотів пояснити, що навмисне сили беріг, але коли на тобі повисли одразу чотири красуні, важко спілкуватися ще з кимось. А Іридія, Меліса, Оксана та Настя тим часом стиснули мене в обіймах з усіх боків, ухитряючись якось при цьому не заважати одна одній.

Так… хоч я намагаюся пам'ятати, що все це лише гра, але не в таких випадках. Бо я серед друзів. Справжніх. Які мене цінують, шанують та люблять. А це важливо завжди, хоч у справжньому світі, хоч у віртуальному.

 Кінець книги другої

Кінець