Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

очі, й голова

Не слухали того, що каже воля,

І не могли й на хвилю відірватись

Від виду райських стін, і веж, і башт.

«Проч відси, проч! - уста кричали грізно.-

Щоб більш не бачить їх!» Та ноги, в змові

З очима, против волі йшли та йшли

Туди, до райських стін все ближче й ближче,

І бачилось понурому убійці,

Що півдуші в нім гнівно рветься проч,

А пів без пам’яті, мов нетля в жар,

Летить туди, до райських стін хрустальних.

 

Аж ось потало сонце, і нараз,

Немов собака, спущена з ланця,

Наскочила на землю пітьма чорна,

І вид чудовий щез в далекій далі,

І вандрівець в знемозі на пісок

Серед пустині впав. В душі його

Знов залягло старе, глухе терпіння.

Лежав він, мов колода, так всю ніч,

Не кляв, не гнівавсь, не в’язались думи

У голові його, і сон тікав

Далеко від його повік. Всю ніч,

Мов вихром гнані й шарпані, носились

Якісь безладні, дикії картини

Перед його душею. Всі гризоти

І сльози й муки поколінь грядущих

Товпились тут, і наче пчоли в улій

Мід зносять, так у Каїнове серце

Зносили ті будущого почвари

По капельці отрути. На піску

Холодному він кидався і бився,

Мов риба в сіті, а коли явилось

На сході сонце, то в піску була

Глибока яма - знак, де ніч спав Каїн.

 

А він уже віддавна був в дорозі,

А все на захід. Щось тягло його

Туди, хоч учорашній вид чудовий

Скривала сива мла, що залягла

Густою лавою піввидокруга.

Чого йому туди, він сам не знав,

Нічого там не ждав, не надіявсь,

А все ж ішов. Так журавель, почувши,

Що ген за морем, в північній країні,

Весна зблизилась, розпускає крила

І, пісню дзвонячи, летить туди,

За сотні миль, крізь бурі і негоду,

І стрільців хитрощі, сильця і сіті.

 

Весь день у млі бродив він, наче в морі.

Аж вечором розвіялася мла,

І на хвилину заходяче сонце

Вказало знов вчорашній вид чудовий:

Хрустальні стіни, золотії башти,

Та так далеко в фантастичній далі,

Що, бачилось, до неба вдвоє ближче.

 

Та що йому віддалення? Хоч крок

Людський і як дрібний, він перемірить

Всю землю ним, дійде й до краю світу,

Сли там якась мета його манить.

Від смерті брата стільки, стільки літ

Блукав він без мети, ганявсь, мов звір

Сполоханий, щоб сам перед собою

Сховатись,- аж тепер ось перший раз

Якась мета йому заблисла. Хоч і як

Ненависна вона йому, всі рани

Відновлює, всі спомини гіркі

Відсвіжує, та все ж він чує се,

Що дух його притомлений на ній

Спочити може. Хай і так, що се

Спочивок на тернах, на вугіллі

Жарющому, коли б лише як-небудь

Спочити духом, відітхиуть, забутись!

 

 

III

 

 

І перебувши ніч в пустині, знов він

В дорогу рушив. День за днем ішов,

А вид чудовий райських стін усе

Йому являвся, хоч на хвилю-другу,

Дразнив його спокійним своїм блиском,

Та разом і манив до себе: щось

Було, немов обіцянка таємна,

В тім блиску золото-рожевім.

Скупо

Пустиня-мачуха його кормила

Корінням, медом диких пчіл, поїла

Солоною, то затхлою водою,

Та він привик до сього. Часто ріки,

Широкі багна, соляні озера

Перебивали шлях його. Безстрашно

Ішов він в воду, з хвилями боровся,

І далі поспішав.

Та привид раю,

Хоч все був перед ним, все був далекий,

Здавалось інколи, що він втікав

Перед наближенням братоубійці.

В такі хвилини Каїн зупинявсь

І скреготав зубами, проклинав

Себе і бога, але швидко знов

Знімався з місця і спішив, спішив

Все далі.

Звільна почував у собі

Якусь незвісну досі, дивну зміну:

Почав втомлятися дорогою,

І чув якусь неясную тривогу -

Ану, не зможе до мети дійти!

Утома і тривога - ті чуття,

Котрих давно, давно не зазнавав він,-

Тепер, мов давні, дорогії гості,

Заглянули в його побиту душу.

 

Мета ж його усе була далека.

Як довго йшов до неї? Він не тямив:

Чи рік, чи два, чи, може, й сотні літ.

Він тільки чув, що з кождим днем його

Чимраз сильніше тягне щось туди,

Що сил у тілі меншає щодня,

І чорною гадюкою розпука

Під серце підступала.

Та вкінці

Він досягнув, чого хотів. Був вечір,

І сонце вже за хмари закотилось,

Коли кровавими ногами, хорий,

Тремтячий і нещасний Каїн став

Під райською стіною. Величезна

Лягла вже тінь від неї по степу,

І в сумерку весь низ її дрімав.

І перший раз по смерті брата Каїн,

Немов дитя до мами, притулившись

До зимної стіни, заснув сю ніч.

 

 

IV

 

 

Та сни страшні його не покидали

Всю ніч, і рано встав він, мов розбитий.

Був зимний ранок; інеєм білілась

Роса в пустині. Скинув оком Каїн -

З одного боку тягнесь, доки видно,

Одностайна стіна, гладка, мов лід,

Висока, бачиться, під саме небо,

А поза нею тягнеться пустиня.

Поміж пустинею й стіною він,

Слабий, самотній, вздрів ся так дрібним,

Як та комашка. Ні! Комашка ще

Щаслива! В неї крила є, вона

Ось-ось здійметься, вгору полетить,

І вилетить на верх стіни, і може

Хоч глянуть там, у рай, у первісну,

Щасливу вітчину його! Вона,

Комашка підла, може! А йому,

Царю всіх творів, дідичеві раю,

Йому не можна!

І в німій розпуці

Він головою бив