Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

о ту стіну,

Руками шарпав, гриз зубами, поки

Знесилений не впав, неначе труп.

Три дні отак він бився. Крик його,

Мов звіра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустині. Інколи

Він намагавсь молитись, але з уст

Його гордії, богохульні речі

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

 

А далі схопився і так промовив:

- Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моїх руках. Я стратив

Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

Мені в йому. Та за весь біль незмірний,

За всі ті муки без кінця, що зніс я

Й зносити буду, доки тільки буду,

Одного лиш бажаю я, о боже!

Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути в сей рай!

Хоч оком скинути на се дідицтво,

Котре на віки вічні я утратив!

Лиш раз поглянути! Промінчик світла!

А там нехай ідуть всі пітьми й кари,

Які судилися мені!

Отак

Простягши в небо руки, він молився,

Та з неба відповіді не було.

Лиш сонце сипало промінням ясним,

І каня десь в лазурі проквиляла,

Та шакал вив в пустині.

- Що ж, дарма,-

Промовив Каїн,- голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам я винен,

Що небо не відповіда мені. Колись

Було інакше, та дарма, пропало!

Та все-таки я свого не покину.

Є прецінь вихід десь у тій стіні,

Куди прогнав бог з раю батька мого.

Там, кажуть, ангел з огняним мечем

Стоїть на варті. Що ж, нехай стоїть!

Нехай уб’є мене - мені ще й лучче!

А ні, то впаду перед ним на землю

І доти в поросі, немов черв’як,

Там витись буду і молитись буду,

Кричати буду і ридати буду,

Допоки просьби не сповнить моєї!

 

 

V

 

 

І сквапно, нетерпливо рушив в путь

Долі стіною. Зразу міркував,

Що вхід десь близько, в думці укладав

Слова, як має ангела просити,

Та день минув, і чорна ніч минула,

Ще день, ще ніч, і ще, і ще, і ще -

Стіна тяглась мов в безконечну даль

І з півдня сонце крила перед ним,

А входу, як не видно, так не видно.

Та Каїн вже не піддававсь розпуці,

Не кляв, не рвався. Чув він, як зневір’я,

Мов шакал той, ще здалека кружило

Довкола нього й супокій його

Тривожило, та добував всіх сил

І гнав сю темну змору проч від себе,

І йшов, і йшов. Чи тиждень, місяць, рік -

Не тямив. Звільна звикся з сутінком,

В котрім тонув, як лиш південний пруг

Минуло сонце, з видом того неба,

Розрізаного райською стіною

Наполовину від краю до краю.

 

Аж ось новий йому явився вид.

Серед пустині височенна, остра

Гора. Облитий світлом сонця шпиль

Купається в небесному лазурі,

І шоломом іскриться ледяним,

Аж сліпить очі. Нижче голі скали

Пошарпані стирчать, неначе зуби

Звіра страшенного, що грозить небу,

Ще нижче половини зеленіють,

А там ліси і темні дикі бори

Тонуть в тумані.

Зупинився Каїн.

Той вид його збентежив, на рій нових

Думок навіяв.

- Ні, не годен я,-

Сказав він сам до себе,- око в око

Стать перед ангелом, лице в лице

З ним розмовляти! Для таких, як я,

Позамуровувані райські брами!

Ніякі просьби, сльози, ані муки

Їх не відчинять! Боже, аж тепер

Я чую, що гріхом була моя

Гордая просьба, щоб ти показав

Мені свій рай! Одно, одно лишень

Позволь мені! Нехай на гору ту,

На той піднебний шпиль її сніжний

Я вилізу, і відтам, здалека

Нехай хоч раз на рай отсей погляну,-

А там суди мене, роби зо мною,

Що суд твій справедливий повелить!

 

 

VI

 

 

І рушив Каїн у нову дорогу,

Не дбаючи на труд. Усе, що досі

Зазнав, нічим було супротив тої

Вандрівки. Далечінь, і багна, й ріки,

Ліси непроходимі, темні звори,

Бездонні яри, береги стрімкі,

І острі скали, і вітри грізні,

Все те, немов у змові, крок за кроком

Його 42 спиняло. З трудом, знемощілий,

Він пробирався звільна вгору, вгору.

Блудив не раз, спадав в глибокі яри,

Висилювався, борючись з корінням

Та дикими повоями, що, наче

Гадюки ті, обкручували ноги

Йому. Чим гарячіше рвались

Його бажання до вершка гори,

Тим тяжчою ставалася дорога,

Тим немічнішим Каїнове тіло,

Тим більший сум і жаль його тиснув.

 

- Ні, годі, годі,- думав він не раз,-

Занадто тяжко я згрішив, щоб міг,

У бога тої ласки допроситись!

Та хай і так! Його святая воля.

Він думку сю піддав мені, й вона

Тепер уже сама для мене стала

Полегшею, правдивим раєм. Може

Нічого більш мені не дасть він бачить,

Так і за те хвала йому довіку.

А все-таки я йтиму до вершка,

Допоки серце в моїй груді б’ється!

 

Отак минув він ліс непроходимий,

Минув і пояс ялівців колючих

Та косодеревини і піднявся

На полонину. Широко дихнули

Стомлені груди, радісно вітали

До сумерків лісних привиклі очі

Могуче світло сонця! Наче птиця,

Що, до гнізда летячи, добуває

Останніх сил, так Каїнові очі

В той бік побігли, де був рай. Та ні!

Стіна якраз урівню полонині,

А за стіною раю не видати.

 

Так далі вгору! Сковзаються ноги

По мху твердім. Натужуються жили,

Повітря наче груди розпирає,

І огняні круги перед очима

Вертяться. Наче муравель, повзе