Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

люта

Супокою не тривожить,

Най вам сон новую славу

І пановання ворожить!

 

Най вам і не сниться теє,

Що у вашім власнім краю

Ось герої з Галілеї

Працю й землю забирають!

 

Най ніколи вам не сниться

Хлоп обдертий і голодний,

Най ніколи не щемить

В серці вашім плач народний!

 

Спіть, не знайте, що то горе,

Що то нужда, що то мука,

Що то пімста, до котрої

Пре безвихідна розпука!

 

Спіть, моральності підпори,

Світ так красний і багатий!..

З чистим серцем у перині

Так солодко, любо спати.

 

Спіть, покіль зима лютує,-

До весни ще довго ждати…

Змеркни, сонце! Стихни, світе!

Щоб нам тихо-тихо спати!

 

Кінець першої частини.

 

Лютий і март 1880

 

ГАЛИЦЬКИМ СОНЕТИСТАМ

 

 

Соколи любі, галицькі поети,

Чом, віршової не пізнавши норми,

Ви силов претесь клемезить сонети,

Невдалі щодо думки й щодо форми?

 

Невже ж досить стихів зліпить штирнадцять,

Як-будь загородить їх, мов штахети,

В котрих не мож ні складу ся домацать,

Ні руху, ані жизні, ні кебети?

 

Штирнадцять віршів, но п’ятиямбових,

І п’ять пар римів звучно-криштальових,

Або й чотири,- так сонет складаєсь.

 

Ручій широкий ллєсь стихом дзвенячим,

Втім страсть мутить поривом гарячим,

А в щирім серці порив улягаєсь.

 

1.Х

 

КАЇН

 

 

I

 

 

[Убивши брата, Каїн много літ

Блукав по світі. Мов бичі криваві

Його гонило щось із краю в край.

Ненависні були йому всі люди,

Бо кожде людськеє лице йому

Нагадувало зсиніле, криваве,

Тривогою смертельною і болем

Викривлене Авеля лице.

І навіть та, котру колись любив він

Більш батька й мами, більш всього на світі,

Його сестра і жінка враз, котра

Не вагувалася, невинна й чиста,

Йому, проклятому, подати руку,

Піти з ним враз на вигнання страшне

Його прокляту долю поділяти,-

І та давно вже, мов зів’яла квітка,

Загублена серед степу пустого,

Без сліз, хоч з серцем хорим, наболілим

Лягла в могилі, ген там десь в печері

Самотній, серед дикої пустині,

Забута богом і людьми, заснула.

 

А Каїн жив. Ніякі труди-муки,

Ні сльоти, стужі, спеки, бурі люті,

Хоч як не раз взнаки йому давались,

Не підкопали ще його здоров’я.

Ні лютий звір до нього не творився,

Ні грім його не вбив, ні морський шум

Не потопив, ні лісовий пожар

Його не ймився. Те клеймо незриме,

Що бог поклав убійці на чоло,

Його, мов засуд строгий, неохибний,

На довшу кару й муку хоронило].

 

Від смерті брата не було сльозини

В його очах. Без слів, у отупінні

Німім він жінку схоронив. Зубами

Скрегочучи і стогнучи з натуги,

Три дні й три ночі він тяжкії плити

Носив від річки горі яром диким,

Щоб завалити вхід тії печери,

Де дороге її спочило тіло.

А заваливши плитами печеру,

Омив скривавлені у річці руки -

Так як тоді, по смерті брата! - й звільна,

Не оглядаючись, не відітхнувши,

Одітий в шкуру дикого звіра,

З тяжкою булавою у руці

(Хоч кілька літ минуло, чорні плями -

Від крові брата - ще на ній виднілись)

Пішов в пустиню.

Де? Куди? Пощо?

Про се давно не думав він. Що й думать?

Куди б не йшов, усе однака мука,

Однакий сум, однака самота.

Ніде йому не усміхнеться щастя,

Мов квіточка край шляху, ані смерть

Спасителька ніде його не жде.

Мов пожарище, світ увесь: пов’яли

Зелені дерева колишніх бажань,

І спопелів спокій, відрада, воля.

Куди не йди, усе однаке горе!

 

І він пішов. Хрустить пісок пустині

Під поступом важким. І шакал виє

В гущавині, завітривши живу

Людину, яструб високо під небом

Кричить голодний. Сонця віз огнистий

Хилився вже додолу. Без хмаринки

Все небо жевріло, немов казан,

В котрий забув води налить хазяїн.

 

 

II

 

 

Аж ось далеко, на краю пустині,

На заході серед кривавого

Пожару, що залив увесь край неба,

Щось видвиглось, мов стіни височенні,

Немов ріка, що вся в хрусталь замерзла

І всемогущою рукою сторцом

Поставлена поперек краєвиду.

Похиле сонце золотом ярким

Обсипало її горішній крайчик,

А вниз, мов пурпуровий водопад,

Спадав вечірній сутінок і звільна

Тонув у темряві, що низ встелила.

І був той вид для вандрівця німого

Мов грім небесний, наче трус землі.

Він став, мов вкопаний, і перший раз

По довгих-предовгих літах

Весь затремтів. Лице його поблідло.

І очі, мов два яструби шпаркі,

Натужились, аж випручались з ям,

Щоб полетіти там, в ту даль горючу,

І розглядіти те новеє диво.

Та враз пекучий, острий біль змінив

Тупу непевність. Блиснула в очах

Ненависть дика, на устах безкровних

Замерло недошептане прокляття.

«То рай! Гніздо утраченого щастя,

Що, наче сон, майнуло і пропало,

То джерело безбережного горя,

Що так пристало до людського роду,

Мов власна шкура пристає до тіла,

Що пок живий, не вирвешся із неї.

Проклятий будь ти, привиде зрадливий,

Що лиш ятриш мої пекучі рани,

А не даєш ні полекші, ні смерті!

Проклятий будь і ти, і хвиля та,

Коли тебе насаджено, коли

Мій батько перший раз оглянувсь в тобі!

В ім’я всіх людських болів будь проклятий!»

 

І відвернувся Каїн, але - диво! -

Лице його, і