Василь Сліпачук - Родовичі

поспішала йому назустріч світанкова зоря — денниця. Вона провіщала, що духи сонця вже вимітають йому дорогу, зводять золоті стовпи. Вони щомиті вищають і вже підпирають ніч, перекидаючи її далекий край. А з-під нього ледь вихлюпується світло…

Денниця палахкотіла, і Роськові здавалося, ніби хтось величезний й грізний дивиться на нього гнівливо й вимогливо. Голос, який мовби народжувався у його грудях, підганяв: «Не барися, огнищанине! Спускайся вниз і минай печенізькі застави… Денниця сон наслала на ординців, солодкий і міцний… Поспішай!..»

І що нижче спускався, то темніше ставало. Дерева й кущі нерухомо бовваніли, і лише довго погойдувалась потривожена гілка. Окілля минув швидко. Зупинився біля дороги, що вела з нижнього града на княжу Гору. Звивиста і вибоїста, вона спадала з одного крутого пагорба на нижчий, пірнала під іще один і зникала, поглинута темрявою.

Хотів перейти її, але вагався, бо була вона біла, ніби засипана снігом чи встелена сувоєм білого полотна. Росько збентежено тупцював біля неї, гадаючи, який то знак подають йому боги. Може, й справді випала вночі пороша?.. Може, виявляють свою прихильність і наказують іти цією дорогою, де не буде йому перешкоди? Нахилився, провів рукою і підніс ближче до очей. «Та це ж сіль! — мало не вигукнув. — Мабуть, якийсь купець валку солі хотів за вежами сховати. Та не встиг, ординці перехопили. Чи вдалося ж купцеві хоч самому порятуватися? А онде і вози перекинуті». Обійшов скрадливо одного з них, доторкнувся пальцем до шкіряного, міха, розпанаханого шаблею.

Постояв, скрушно похитав головою. «Нанівець переводиться добро. Хіба збереш його потім? — Набрав кілька жмень у кишені кожуха. — Згодиться, Білогривий поласує, коли повернусь…» Стиха засміявся. Раніше не вірив, що знайде свого коня. А оце біля перекинутого воза з сіллю перейнявся впевненістю, що припаде ще до білої гриви, сяде на його спину. І з веселою рішучістю, майже не остерігаючись, Росько подався туди, до в передсвітанковій імлі виднілися печенізькі вогнища.

Не втратив відчайдушності й тоді, коли опинився зовсім близько від них. Вітер уже перегортав над річкою туман, що тягнувся до берега довгими хисткими руками. Підгрібав берег під себе, підкочуючись ближче і ближче до купи дерев, серед яких причаївся огнищанин. Хлопець вирішив перечекати, може, вітер і справді нагорне туман аж сюди. Тоді під його захистом він і прошмигне до води.

А поки що приглядався до ординців, котрі покотом лежали навколо ближнього вогнища. Більшість із них, мабуть, спала, бо тільки кожухи стовбурчились, напнуті на голови. Одного залишили пильнувати вогонь. У накинутому наопашки кожусі і збитій на потилицю шапці він вигупував худими руками в бубон. Безтямний погляд втупив перед собою, рясний піт котився з-під кудлатої шапки, а долоні легко й часто падали на напнуту шкіру. Не було в ньому ні загрозливості, ні виклику, ні вдоволення переможця, лише далекий спомин. А про що може степовик згадувати, куди прагне його душа? Тільки в степи…

Тож і цей, біля вогнища, теж блукає думкою в них, вдивляється у небокрай, звідки мчать табуни коней, вибиваючи з твердої землі звуки, миліших за які ординець ніколи не чув…

Прикинув Росько відстань до річки, але погляд наштовхнувся на туман.

І огнищанин підвівся, щільніше закутався в кожуха, насунув шапку. Дерева легко випустили його з темної схованки. А світло печенізького вогнища уже вгледіло його згорблену постать й побігло-назустріч. Ішов повагом, перевальцем. Усім своїм виглядом удавав заклопотану людину. Зупиниться на хвильку, озирнеться на всі боки, розведе руками, ще й вуздечкою брязне, мов камінчики пересипле з долоні в долоню, а то й угору, на побляклі зірки гляне, ніби загублене ним могло сховатися й там.

Такого невдаху й зупинити нікому не спаде на думку. Хіба для того, щоб покепкувати з його одяганки, що теліпається аж до п’ят. Спочатку намірився звернути трохи праворуч, де туман купчився на березі. Але там вогнище бурхало високим полум’ям, і товписько печенігів галасувало навколо нього. Одні з них умостилися біля самого вогню, інші скрадалися один за одним, вимахували шаблями і вигейкували войовничо, погрозливо. А деякі никали віддалік, недовірливо й насторожено вдивляючись у темряву. Цих Росько мусив остерігатись особливо, завбачливо обходити. «Ні, туди й близько не треба потикатись. Краще пройти тут, де всі сплять, тільки один гупав в бубон. Може, не примітить…» — Мимоволі прискорив ходу, передчуваючи близькість річки. Тільки б не наскочити біля річки на кінну сторожу, бо ті можуть уплав за ним кинутись. На конях не побояться води. Десь тут мала бути та піщана мілина, про яку говорив тисяцький. Якщо потрапити на неї, то можна мало не до середини річки дійти…

А ніч розповзалась, закипала чистими сполохами, ніби це зірки розсипалися над землею і зникали без сліду.

Над берегом у сірій імлі вирізнялися вежі града. Росько озирнувся на них і здалося йому, що вгледів постать Перегуді, а поруч з ним жінку в білому одязі…

Махнути б їм рукою, щоб упевнилися, що виконує їхню волю і не побоїться пройти серед ординців. Звуки бубона котилися заспокійливо, немов обплітаючи огнищанина невидимою сіттю, крізь яку можна було пройти, нічого не остерігаючись. Та раптом вони умовкли, і сіть лунко тріснула.

Краї її зачепили хлопця і обкрутилися навколо грудей, аж подих забило.

І він зупинився, занімів. Руки й ноги заклякли, хоч подумки підганяв себе: «Переступай!.. Не стовбич!.. Брязкай вуздечкою!..» Кинув сторожкий погляд на вогнище — печеніг прямував до нього, бубоном вимахував, а поглядом обмацував огнищанина.

— Гей, ти! Чого бродиш серед ночі? З якого ти улусу? — підходив ближче, і в очах підозра.

Його голос вивів Роська з заціпеніння, він зігнувся, насунув шапку ще нижче на очі й відповів якомога байдуже:

— Коня шукаю… Ось вуздечка, хіба не бачиш? — тицьнув її ординцю мало не в обличчя. — Чого перепиняєш? Якщо бачив коня, то скажи… Я тобі віддячу…

Почувши останні слова, печеніг запитав уже доброзичливіше:

— Багато тут коней бігає… ти скажи, який він, може, де й бачив.

— Біла грива в нього… біла грива, — відказав Росько, а сам боком, одвертаючись, обійшов ординця. Відчуваючи на собі пильний погляд ординця, майже підтюпцем подався до