Василь Сліпачук - Родовичі

— Егей, ти куди? Там немає твого коня!.. Чи, може, ти гадаєш, що він у воді бродить, викупується?

Та хлопець уже не дослухався до його слів, ноги плутались у довгих полах кожуха, шапка зсувалася на очі, а вуздечка подзвонювала, виказуючи його поспіх. Тоді жбурнув її на землю, мотнув головою, і шапка теж злетіла, стріпнув русявим чубом.

А позаду вже галасував печеніг:

— Переймайте його! Це вивідник русів! Не пускайте до річки!..

Звідусюди збігалися на його галас печеніги і кинулися за втікачем гуртом. Сторожовий воїн біг попереду, і бубон у його руках люто бухкав. Огнищанові здавалося, що це духи грому наздоганяють його, ось-ось ударять гострими вістрями списів, тому біг щодуху, не вибираючи дороги…

Опам’ятався вже у воді. Упав на неї всім тілом, тільки ляснуло і бризки шугонули навсібіч. Хоч іще було мілко, та він, загрібаючи руками пісок і вибиваючи ногами, уже плив. Вітер нагнав туман і вкрив втікача…

Печеніги погаласували, поцьвохали стрілами у воду і втихли.

Туман розвіявся над водою, сонце освітило береги, ліс і град, оточений ворогами, коли дружинники Претича виловили його з річки. Привели молодого огнищанина до воєводи. Той, теж молодий, рвучкий, з тонким вусом, схвально дивився на нього, здивовано ламав чорні брови:

— З самого града пробився? Дяка богам, вони на тебе свій знак поклали! А ми чуємо, галас там зчинився, а не видно нічогісінько. Гадали, що печеніги якусь купецьку лодію перехопили. А це ти був!.. Кажи швидше, що у граді?

Коли ж вислухав волю Ольги, засмутився, похилив голову:

— Малими силами стоїмо тут, не подужати нам орди самим…

Тоді Росько знову:

— Тисяцький Перегудя раду таку велів передати, щоб у бубони щосили били, в усі сопелі й дуди свистіли, в щити гупали. А ще лодії всі по воді пустили, і вітрила на них великі накинули, щоб вороги сили вашої не виміряли… А кияни, як почують вас, теж вийдуть з града, нападуть на орду…

Вислухав його молодий воєвода і звернувся до своїх воїнів, які лавою стояли під високими соснами:

— Вірна дружино моя! Що діяти будемо? Люта сила стоїть на тому боці, впаде під нею стольний град, загинуть мати князя Ольга, діти його, усі кияни… Ганьба впаде на наші голови! Що скажемо князю, коли повернеться з походу? Скаже він: «Як ви могли стояти і дивитись, коли гинув мій рід? Нехай і ваші роди тепер згинуть!» І вигубить усіх нас… Краще підемо на той бік і або поляжемо з честю, або поженемо ворогів!

— Краще підемо на той бік! — гукнула його дружина. — Веди нас, Претичу, за землю Руську на ворогів!

І великий страх напав на печенігів, коли почули вони гуркіт на тому березі. Здалося їм, що то пороги піднялися навпроти Києва з дна річкового і вода розколює скелі. А коли вгледіли безліч лодій, вітрила яких укрили всю річку, коли їхні очі впіймали блиск мечів, а вуха почули бойовий гук руських воїнів, то відступили від града.

Вийшла дружина воєводи Претича на берег і стала навпроти печенізької орди. Виїхав наперед хан Куря, дивуючись такій силі й грізній рішучості руських воїнів, запитав:

— Хто ви такі? Чого супроти мене стали?

Росько переказав ці слова Претичу. А воєвода, дарма що молодий, хитрістю бувалому воїнові не поступиться. Звелів:

— Відповідай! Ми — передовий загін дружини князя Святослава. Скоро і він тут з’явиться. А сила в його велика. Не здолати ханові нас ніколи…

А тут іще в граді вдарили в щити, відчинилась брама, і тисяцький вивів київських воїнів. Зійшлися з дружиною Претича. І побачили печеніги, що руські півнеба підперли довгими списами, увесь берег затулили широкими щитами, стріла між ними не пролетить.

Хан Куря лютує, бачить, що не здолати йому таку силу. Ніде розігнатися його кінноті, круті схили нависають над берегом, земля рівчаками та вибоїнами вкрилась, дерева під ноги коней накидала.

— Проклятуща земля русів, — цідить він крізь зуби. — Тут усе стає мені на заваді,— гукнув гучніше: — Не з руки нам тут битися! Ходімо в степ, там силою поміряємось!..

Вийшов наперед Перегудя, узявся руками в боки:

— Хіба воїн відає, де йому випаде битись? Якщо тобі тут мулько вести січу, то звели своїм ординцям навезти сіна… Під боки собі попідмощуйте!..

Лава русичів гойднулася, регіт розлігся над річкою. Тисяцький тільки весело очима блиснув, перечекав, а тоді повів далі:

— Не пустимо тебе, хане, до града! Стоятимемо тут, хоч поки й сніг упаде і річка кригою візьметься. Завіє він тут і вас, і коней ваших… А хочеш силою помірятися, то, може, знайдеться серед твоєї орди котрийсь, хто не боїться блиску меча і вміє на твердій землі стояти. Ми теж виставимо воїна. Твій переможе — візьмеш з нас викуп. Наш поб’є твого, поведеш орду в степ назад і забудеш сюди дорогу!.. Так я мовлю? — обернувся Перегудя до своїх.

Русичі загомоніли, ударили в щити на знак згоди.

Хан здибив коня, нагаєм з обох боків шмагає, а сам очима зухвалого русича спопеляє, ось-ось кинеться на нього. Тисяцький теж погляду не ламає, вичікує тільки, стереже кожен його рух. Нарешті Куря зупиняє коня, обертається до орди і кидає якесь різке слово.

Печеніги розступилися, і перед ханом з’явився воїн. Навіть віддалік було помітно, що він дужий тілом і лютий з вигляду. В конячини аж ноги підкошувались, і вона тільки мотала головою, ніби відмахувалась од надокучливого ґедзя.

Хан у бік русичів нагаєм тицьнув, звелів воїнові:

— Піди й побий їхнього воїна! Матимеш від мене коня, носитиме тебе, мов вітер… А не вистоїш, то звелю зв’язаного у річку з цих круч кинути!

Воїн майже переступив через свою конячку, нахилився і поцілував краєчок поли ханського кожуха. Потім вийшов і випростався на весь велетенський зріст. Зневажливим поглядом перебіг по руській дружині.

Тисяцький стежив за