Василь Сліпачук - Родовичі

ним з-під насуплених брів, але в очах його не прозирав страх, не було і здивування. Запитально обернувся до своїх воїнів:

— Хто вийде супроти печенізького богатиря?.. Хто з вас силу в собі має велику, щоб Руську землю порятувати?

Ніхто не відгукнувся. Мовчали русичі, ніби заніміли всі. І кожен, на кого переводив погляд тисяцький, опускав очі долу. Ні, не тому, що грізний вигляд супротивника наганяв страх і відбирав силу. Що ж, вийти може кожен з них, тут усі сміливці, бо легкодухому нічого брати до рук меча. Та й коли б у січі випало комусь із них зітнутися з отим печенізьким богатирем, то можна було б випробувати міць свого плеча. І якщо судилося накласти головою десь у степовому байраку, то на те воля богів. Та зараз не час виявляти свою хвацькість, бо на терезах долі виважується не одне чиєсь життя, а всіх тих, хто тісною лавою збився тут, і тих, хто стоїть на вежах града. Упадеш під шаблею печеніга, — і затопче орда всіх родовичів, візьме тоді хан данину, яку йому забагнеться. Отож і треба мати таку силу й відвагу, щоб кинути велетня-степовика на землю, стати над ним з гострим мечем і пустити над річкою свій переможний гук.

Та ніхто не мав у серці такої впевненості, тому й не наважувався відверто зустріти погляд тисяцького. А він ставав усе вимогливішим, і Перегудя вже йшов серед воїнів, а вони розступалися перед ним. Якась сила ніби підштовхнула Роська, і він теж рушив слідом. І теж роззирався на дружинників, тільки в його погляді не було суворості й вимогливості тисяцького, а лише розгубленість. Кожен з воїнів був такий дужий і гартований у січах, а тут чомусь непевно переступає з ноги на ногу і вагається.

Крутить чорного вуса Претич, який привів дружину з того берега, в очах його завзяття і рішучість. Не зупинився тисяцький біля нього, бо, хоч і знає відвагу молодого воєводи, але не вистояти йому супроти печенізького силача… А ось Дей стоїть зі своїми ковалями. Спалахнула надія в Роськових очах, але той лише знічено руками розвів, мовляв, якби це молотом гупати, то він би нікому не поступився.

— Егей, огнищанине! — хтось штурхає Роська під бік. Обертається і бачить свого недавнього лісового рятівника.

— Діду Буркуне!.. — налетів на нього, схопив за плечі.— Прийшли-таки… А ми в граді сиділи… зовсім погано нам стало…

Дід Буркун теж радий такій зустрічі, сміється дрібно й вільно, ніби й не стоїть перед ним орда. Вітер грається сивим чубом, сорочка на ньому полотняна, підперезана верейкою. Не має на собі Буркун ніяких бойових обладунків, тільки лук обіруч тримає. Лук великий, тятива туго напнута, аж бринить. Дід Буркун помічає в Роськових очах захоплення і гордовито випростується:

— Еге ж, хлопче!.. — пестить поглядом лук. — Якщо дійде до стріл, то тут я не схиблю. Руку маю що тверду і око гостре.

«А чи дійде до твоїх стріл? — хоче запитати Росько. — Бачиш, ніхто не наважиться з чужинцем на герць стати». Але наштовхується на докірливий погляд тисяцького, який теж зупинився, ніби чекав на нього. Подався за ним, а позаду почулося:

— Зви мене Торкайлом, огнищанине… Бо хто відає, чи доведеться мені ще повернутися до свого лісу. А тут, на цьому березі, хочу, щоб пам’ятали мене на ймення Торкайло…

Отак обійшов тисяцький усіх руських воїнів, але не виявив серед, них такого, який би міг побороти печеніга. А орда, що стежила за ним вузькими очима, уже заворушилась, і сміх, глумливий, зневажливий, викочувався під ноги русичам, мов степові колючки.

А вони стояли лавою, зімкнувши щити, наче й справді остерігаючись не стільки стріл, скільки дошкульності глузувань ворога. Та хіба перепиниш той сміх щитом, коли вітер жбурляє його на тебе з усіх боків, і він січе обличчя палючими скіпками. То один, то другий руський воїн, паленіючи від сорому, потрясав щитом і гупав об нього мечем чи бойовою булавою.

Раптом настала тиша — наперед ступив воїн. Високий на зріст, з-під шолома пінилося біле волосся, могутня статура аж до колін закутана в блискучу кольчугу. Усе на ньому мерехтіло, переливалося, і сам він здавався висіченим з великої брили криги. Це був Кар.

— Якщо у цих вояків трясуться руки під тягарем меча і тремтять ноги від вигляду печенізького богатиря, то я хочу вийти на герць з ним, — сказав каліченою руською мовою і погордливо глянув на всіх. — У моєму білому краю, де мороз розламує скелі, небагато знайдеться сміливців, які кидали мені виклик… Тепер я прийшов на вашу землю і став на цьому березі. Київський князь поклав мені добру платню, і я служитиму йому мечем. Ти, печеніже, заміряєшся на мого володаря, я виступлю супроти тебе, не дам скривдити княжий рід…

— Замовкни, ти, прибульцю з засніжених країв!.. — Перегудя, розштовхуючи воїнів, пробивався до варязького конунга, і очі його палали гнівом: — Не смій паплюжити руський люд! Тебе заніс до нас вітер жадоби. Що для твоїх войовників наша земля? Гостинний двір, де можна м’яко виспатись і смачно поїсти. То хіба ти зумієш її захистити, коли маєш холодне серце? Ми ж вросли у цю землю, вона наливає нас соками життя, і ми нікому її не віддамо! Відійди, Каре! Відійди, варяже, поступись місцем, — і Перегудя владним рухом звелів йому відступити.

І той скорився, тільки з лиця потемнів і ногою по землі так гупнув, ніби хотів берег загнати під річку.

Тисяцький провів його твердим поглядом, набрав у груди повітря і далеко розлігся його дужий голос:

— Люде київський, братове дружинники мої, в боях гартовані, дозвольте на бій із зайдою степовим стати, за землю Руську меча оголити! Я чимало літ служив їй вірою і правдою… а це, може, востаннє… Тільки ви не сумнівайтесь у мені. Поки ноги мої стоять на рідній землі, не здолає мене ординець! — Зняв шолом і уклонився своїй дружині, градові на високому березі, людям, які стояли на його вежах, швидкоплинній річці.

І здалося йому, що на мить усе завмерло, стихло в напруженому вичікуванні. Тільки серце його гупало, бо лише воно жило в цілому світі…