Василь Сліпачук - Родовичі

на ньому слід видніється, широкий і блискучий. Хто залишив його? Придивляється в жахом: це сліди ніг безлічі людей. Його погляд біжить за ними і але крайнеба, у мареві натрапляє на вервечку чоловіків, жінок і дітей. Вони далеко, але він бачить їхні згорьовані очі, чує їхні розпачливі зойки…

— Ординці заберуть киян. Людського духу не залишиться на цьому місці,— видихує знову Перегудя.

— Багато родів у Руській землі… Прийдуть сюди — і град оживе. Чого ти переймаєшся цим, воєводо? Були б князі, а люд завжди, до них тягнутиметься. — Голос Ольги лунав твердо, і не було в ньому жалю. — Сам підеш і приведеш… мечем…

Останні слова вимовила майже пошепки, але хлопці почули їх. Може, тому, що напружили слух і чекали на них, а може, тому, що тим словам нікуди було подітись. Отож знайшли шпарину і випорснули в передпокій у прочинені двері, гострі й одверті у своїй жорстокості.

«А що ж станеться зі мною? Знову бранцем мірятиму степи? Тоді навіщо з вістю добивався до Києва? Хотів порятуватися сам і Літану визволити, роди Руської землі про ординців попередити. А тепер виходить, що й мене княгиня віддасть їм. Отака її дяка!..» — Повільно обвів поглядом передпокій, ніби вишукуючи докази несправедливості, якої зазнає він за свої страждання і добрі помисли. Світильники в кутках підсліпувато блимали, тьмяно освітлюючи під стінами широкі лави, двері до княжої світлиці дубові, залізом упоперек посмуговані. Клямка стримить, мовби язик невідомого звіра. Простягнув руку, торкнувся — і клямка брязнула хижо й підступно.

— Хто там добивається? Глянь-но, воєводо! — почувся стривожений голос княгині.

Двері відчинились, на порозі став Перегудя. Грізно звів докупи брови, глянув на княжих слуг, і вони всілися рядком на лаві, принишкли. Росько прийняв руку з клямки, але погляду не опустив. Тисяцький зрозумів, що він усе чув. Ще більше спохмурнів, кивнув йому.

Обернувшись у глибину світлиці й затуляючи огнищанина широкою спиною, мовив:

— Отрока до тебе привів… Хвалиться, що мову ординців знає. Гадку маю, нехай до Претича спробує пробитись… Унот він метикуватий…

Відступив, і Росько опинився перед княгинею. Світильник стояв позаду неї, тому не видно було ні обличчя, ні очей володарки. Але хлопцеві здалося, що погляд її холодний і недовірливий.

— А він зуміє пройти? Не побоїться, вистачить у нього сміливості? Якщо вдасться дістатись до Претича, то усіх нас порятує… — Голос її пом’якшав, надія і аж наче благання звучали в ньому.

І Росько враз вибачив їй свої образи та кривду, вчинену над його родом. Забув, що мало не проклинав її зовсім недавно, за оцим порогом світлиці. Бачив перед собою немічну й настрахану стару жінку, яку всі родові покони вчили захищати і вберігати від небезпеки. Хотів бути впевненим і хвацьким, сказати щось сміливе, щоб не мала сумніву, але тисяцький випередив:

— Я ж і кажу, що отрок сміливець неабиякий. З-під меча вислизне, стрілу над собою пропустить. Та й слова печенізькі знає…

— Десь я тебе бачила, отроче. Підійди ближче! Щось ніби знайоме… Ніяк не згадаю…

Огнищанин ступив кілька кроків уперед. Княгиня нахилилась, вхопилася рукою за його плече, худі пальці до болю вп’ялися в тіло. Побачив близько очі володарки, але не було в них ні тепла, ні зацікавленості, тому й промовчав. Перегудя нахилив голову, гмикнув, ніби осудливо, та не прохопився жодним словом.

— Тоді йди… В добру путь. Нехай ніч тебе сховає і допоможуть боги…

Перегудя, щойно вийшли з світлиці й позаду грюкнули двері, добув окраєць хіба, тицьнув хлопцеві в руку:

— Підхарчуйся хоч цим. Усе ж веселіше почуватимешся. А то ще забагнеться до печенізьких казанів зазирнути, — невесело пожартував. — Мусимо поспішати, ось-ось світатиме.

На вежі звелів пригасити вогнища і поховати похідні, щоб світло не привертало уваги ординців.

Перегудя напучував огнищанина:

— Звідси тобі безпечніше буде спускатися. Окілля вони не поламали, то й не стережуться. Між колодами затаїшся, перечекаєш, оговтаєшся. Далі поповзом… А натрапить котрийсь із степовиків, прикидайся, що коня свого шукаєш. Шапка на тобі овеча, кожух теж їхній, може, й не розпізнають… Та вуздечкою перед собою махай, нехай на неї він дивиться, а не на тебе…

Аж поки не досяг рову, Росько чув його шепіт: «Та шапку на очі насунь… Вуздечкою, чуєш, вуздечкою…» Кивав згідно головою, хоч і розумів, що тисяцький уже того не бачить. Ноги ковзали по мокрих колодах стіни, мотузок теж ставав слизьким, зводило судомою пальці від напруження.

Росько не встигав знаходити опору ногам, вони ковзали по колодах, тіло враз обважніло, ніби хтось зненацька стрибнув на плечі. Зціпив зуби, закрутив мотузок навколо руки і тримався. А там і рятівна земля підставила широку спину. Полегшено зітхнув, але не випускав ще мотузок, не міг розтиснути кулак.

Згори нетерпляче кілька разів смикнули, аж боляче віддалося в плечі, і мотузок вислизнув з рук. Подмухав на долоні. Озирнувся, окілля стриміло навкруги, витолочений бур’ян попід стіною. Застояний дух чужинців, які нишпорили тут зовсім недавно, викликав відчуття небезпеки. Лише тепер зрозумів, що залишився сам і вороття назад немає. Якщо натрапить на нього зараз печенізька сторожа, то Перегудя не встигне виручити. Треба кудись сховатися та добре обдивитись, обмацати поглядом кожну колоду, кущик, зазирнути в кожну ямку. Розсуваючи бур’ян, підповз до купи хмизу, що її печеніги склали, але не встигли підпалити. Заліг за нею.

Там, у граді, йому здавалося, що легко виконає повеління княгині. Варто лише непомітно перебратися через вежі, а там, унизу, пострибом до річки. Хто з печенігів угледить його? Та й кожуха мав печенізького, шапку теж їхню, серед метушні й галасу прошмигне непомітно. Тепер же, підкравшись ближче, бачив, що ординці купами збилися навколо великих вогнищ і часто котрийсь із них витягував шию і вдивлявся у темні вежі града. Від цих поглядів Росько аж щуливсь і ніяк не наважувався рушити далі. Усе здавалося, що варто лише підвестися на повний зріст — і темрява завирує навколо нього.

Згадка про близький день змусила огнищанина пильніше вдивлятись за річку. І неспокій охопив його. Пробиваючись крізь дрібні хмарки,