Василь Сліпачук - Родовичі

каменю, над яким віщун вивертав йому шию. Зростом віщун не поступався Карові, тільки худий та виморений.

Перегудя завжди дивувався з того, що всі Перунові слуги якісь висхлі, мов березова кора, яку вони нарекли берестою і на якій викладають лише їм відомі знаки. Таїну їхню хотілося розгадати тисяцькому. Загадковість приваблювала, але й відлякувала, бо не відав, як підступитись до віщунів. «Тепер уже не дізнаюся!» — ворухнувся жаль.

Другий віщун, маленький, жилавий, метушився над ягням, тицяючи йому в шию широким ножем. Довго б вони кректали біля нього, якби з натовпу не вихопився дебелий чоловік. Навалився усім тілом на ягня, притис до каменя, і воно затихло. «Такий і волові роги скрутить. Хто це? Я не бачив його з мечем на вежах, — придивлявся Перегудя. — Здається, купець, котрий з Хозарії привіз товар. Хвалився, що відкупиться від хана, бо коня має краси небаченої. Удатний купець. Люд київський з голоду пухне, а він коня для ординців вигулює. А що йому? Може з ними й торгівлю завести, ще й вигоду матиме. Ет, цур йому! Хіба такий стане боронити град до останнього подиху?»

Перегудя скрушно зітхнув і кивнув Роськові:

— Гайда, хутчіш! Боги допомогли сьогодні нам скинути печенігів з мурів. А чи захочуть вони зробити це завтра? Завтра… — Задумливо проказав: — Що ж чекає нас? Як мало залишилось, лише раз сонце перейде небо і все…

— Боги дають нам силу, але мечем мусимо махати ми самі. Так казав мені старійшина нашого роду дядько Родь.

Тисяцький хотів, було, прохопитись теж добрим словом про старого огнищанина, бо гаразд мовлено, ніби його думки висловив. Сам він завжди покладався на свій меч. Хотів сказати, та вчасно схаменувся, згадавши палаючі хижі огнищан, що їх підпалили його дружинники. «Гірка то була помста. Тепер її ніяким медом не підсолодити. — Придивлявся до Роська, ніби вишукуючи в його очах затаєну образу і осуд. Але той, здається, був далекий від таких думок, бо весь час озирався на купки людей біля Перунового требища. — А може, забув, може, розвіялась у блуканнях по степах та в лютій січі з печенігами туга за рідною вессю? Може, забув, хто вигнав його рід у світи? Мабуть, в серці нема гніву на мене та дружинників моїх, бо якби й досі палив він його, то не прийшов би до града з вістю. А зараз і не здогадується, до кого веду і які слова почує… Чи наважиться піти, може, на вірну смерть?»

ПОЄДИНОК

Молодий огнищанин і справді здивувався, коли опинилися вони у передпокої князівського палацу. Біля дверей на лаві дрімало двоє отроків. Один з них швидко підхопився, гнучкий і зграбний. Відразу було видно, що він меткий і непосидючий. Русяві кучері обсмалені, на обличчі сліди кіптяви, рукав каптанця розірваний.

— А я скільки вибігав, вишукуючи на вежах тебе, воєводо! Княгиня веліла привести. Я туди, я сюди, а тебе ніяк не знайду. А кругом стріли свистять, вогонь палахкотить, страхіття нечуване. Повертатися до княгині боюсь, бо гніватиметься, — бідкався, а в очах весела відчайдушність.

— Та бачу вже, — стримуючи вдоволення в голосі, сказав тисяцький, — князівське повеління виконуєш справно. Візьму тебе скоро в дружину…

— Візьмеш, воєводо? Справді? — кинувся до нього отрок.

Та Перегудя уже відчиняв двері до княжої світлиці. Отрок згорда глянув на Роська, закопилив губу, але, помітивши важкого меча в руках огнищанина і зауваживши доброзичливість в очах, наблизився. Торкнувся руків’я меча, щось намірився запитати, але у прочинені двері почувся голос тисяцького:

— Не з руки ханові взяти град наш, княгиню. Це ж не кінь, що вистрибнув на спину і гайда. Вони ж степовики, до обологи градів не звикли. Та й не мають таранів, щоб стіни бити, драбин довгих теж збивати не вміють. Стоятимемо міцно, то не візьмуть.

— А завтра, післязавтра, довго так стоятимемо? — Княгиня запитувала тихо і ніби спокійно, але голос виказував її розпач і розгубленість. Росько і отрок в передпокої аж затамували подих у передчутті, що почують від неї ще якісь страшні слова. Княгиню не втішала вість про успішне відбиття нападу печенігів.

Переступав важко у світлиці Перегудя, і сухі дошки підлоги порипували під його ногами:

— Нічого орда з нами не вдіє. А там і князь Святослав нагодиться! — ще стояв на своєму він, але упевненості в його голосі вже не було.

— Ти, я знаю, сам битимешся на вежах. Та хіба цим порятуєш мене, онуків моїх? Їм порядкувати на землі руській, і я мушу вберегти їхнє життя… А князь Святослав і не відає, що діється під його градом. Вість йому подати не можемо. Воєвода Претич на тому боці з дружиною стоїть… А як до нього добитись? Мою волю ти чув: якщо не перейде Претич на цей бік і не стане супроти печенігів, то вестиму перемови з ханом…

— На те твоя воля, княгине Ольго… Та пам’ятай, що зажерливість хана не вдовольниш золотом та хутром. Забере він з ординцями багато люду руського. Над ким повеління чинитимуть твої онуки? — Тисяцький ходив по світлиці з кутка в куток, щоразу рвучко обертаючись.

Не стримував ні ходи, ні незгоди з словами володарки. Дух непокори нуртував у грудях. Розумів, що в таку тяжку годину мусить вгамувати свої почуття. Знав, що Ольга заради своїх онуків, врятування власного життя і бояр піде на будь-які поступки Курі. А може поступитись, схилити згідливо голову і піти в’язати київських людей, щоб своєю запопадливістю перед ворогами заслужити собі життя? А найперше треба братися за тих, які прийшли шукати захисту за цими вежами з нижнього града. Бо навіщо їм уже та воля? Усі їхні достатки, хижі спалені, й на згарищах бенкетують печеніги. Буде і тут таке саме.

Туга заступила світлицю. І привиділось тисяцькому, ніби стоїть він на цьому березі без меча й шолома, лахміттям спадає долу одяг. Якась сила скувала тіло і не дає змоги озирнутись. Та він знає, що позаду града немає, навіть дим уже розвіявся. А внизу річка теж зникла, увійшла в землю, тільки чорне багно булькотить і