Василь Сліпачук - Родовичі

— Отак йому, поганцю!

— Лупи його, уноте!

— Не давай йому дух перевести!

Підхочування надало сили Роськові, в нього мимоволі вихопилось по-печенізьки:

— Бач, яка поміч іде! Зараз ми з тебе і кожуха знімемо…

Ординець, зачувши рідну мову, на мить закляк, переводив збентежений погляд з хлопця на дідів. Опам’ятався, коли з брязкотом упала на бруківку шабля, вибита з його рук. Росько стояв навпроти, не наважуючись ударити беззбройну людину, хоч жалості до чужинця у серці не мав.

Волів кинути ворога на землю в рівному двобої. Хотів, щоб той боронився, щоб вкласти в, останній удар усю силу свого болю і розпуки за погублений огнищанський рід. При згадці про своїх родовичів відчув, як вогонь помсти підпалив в грудях серце, і Росько ступив уперед, виважуючи в руці меч.

Та печеніг не став чекати, крутнувся з-під удару і, відмахуючись руками, заволав:

— Візьміть кожуха! Візьміть кожуха!.. Я сам скину…

Вмить вивільнився з своєї вдяганки, мабуть, відчув полегшення, бо зірвався і побіг до веж. Хлопець кинувся навздогінці, ледь не сідаючи йому на плечі. Ніхто не встиг перепинити ординцеві шлях, він вихопився на вежу і, не вагаючись, стрибнув униз…

Росько перехилився і глянув туди. З темряви стриміли тільки поламані драбини. Кілька разів хряснув зопалу по них мечем:

— Більше не полізете!.. Знатимете, що вас тут гострі мечі чекають! Ось вам! Тріски з вас летітимуть…

Ще довго б отак нахвалявся та виказував свою зневагу до нападників, якби не зупинив його голос тисяцького:

— Хто це тут драбини січе? Прибережи свій запал, воїне! — упізнав і аж зрадів: — То це ти, огнищанине, нагониш страху на ординців? Не можу зрозуміти, де ти на свого печеніга натрапив? Усі вони з цього боку насідали, а ти його з града вигнав. Звідки він узявся? Може, котрийсь із купців разом з товаром завіз? — підсміювався Перегудя, і очі його весело зблискували.

Дружинники перезирались, бо тисяцький поводився незвично. Чимало літ водив їх у похід, але ніколи не помічали за ним схильності до жартів чи отакої уваги до молодого воїна, та ще й прибульця, роду-племені невідомого. Ніхто такого не пригадує! Куди й поділася в його голосі суворість, спала з обличчя похмурість. Усі бачили, що їхній тисяцький, хоч і в літах, але чоловік при силі й здоров’ї. Та ще більше здивувалися вони, коли Перегудя поплескав рукою по плечі огнищанина:

— І оце ти під стріли печенізькі підставляєш груди, навіть щита не маєш? Нікуди не годиться… Треба буде тобі знайти шолом, кольчугу. Та навіщо відкладати? Ходімо, огнищанине! Тим паче, я тебе шукав, щось хотів запитати…

Росько, збентежений піклуванням про себе суворого тисяцького, ледве витиснув:

— Я слухаю тебе, тисяцький… Що звелиш?

— Що звелю? Чекай, пригадаю… Ось що, хлопче… — помітив зацікавлені погляди дружинників, знову грізно нахмурився, гримнув:

— Гей, ви, досить байдикувати! Візьміться краще за бійниці, обгорілі колоди замініть! Де взяти міцніші? А де око нагледить, хоч і в княжому дворі… Та паліть вогнища. Нехай сторожа пильно дослухається. Хоч і не віриться, що хан Куря знову полізе на вежі града, та краще бути напоготові.

Вуличками града снували люди, ніби ніч і не ткала своє чорне полотно. Перегукувались, сходилися, про щось розпитували одне одного. Голоси лунали збуджено, виразно. Якась жінка з двома дітьми перепиняла воїнів і розпитувала про свого чоловіка; бився він біля самої брами, а там так гупало, так люто галасували ординці.

Росько теж придивлявся, і серце в грудях щораз завмирало, коли помічав дівочу постать. «Літана?» — мало не зривалося з вуст. Але в темряві годі було роздивитись, і він тільки зітхав. Чомусь був упевнений, що вона теж бродить вуличками, кидається назустріч кожному воїнові, як ота жінка, вишукуючи його. Гнав думку про те, що Літана не відає про його прихід до Києва. «Знайшов би, знайшов би… — повторював. — Якби тільки не тисяцький. Походив би між людьми, розпитав би. Тут же Дей з ковалями…»

Перегудя чув зітхання молодого огнищанина, помічав невпевненість у його поведінці, але гадав, що то від страху. «Авжеж, — розмірковував тисяцький, — побувати під печенізькою шаблею і випорснути — це неабияк… Боги над ним невидимий щит тримають. Треба було б до Перуна звернути, жертву принести…»

Не зупинився, тільки стримав крок. Біля требища, відтіснивши дідів, товпилися бояри. Не приховували свого роздратування і на веселощі киян дивилися з осудом:

— Нема чого радіти, тільки хана озлобили…

— Тепер орда не відступить…

— Загинемо всі… і наші чада…

— Княгині чолом бити треба! Нехай з ординцями замириться, усе добро віддамо…

— Це все тисяцький баламутить! Йому тільки б мечем вимахувати. Що йому? Нічого не набув: ні сім’ї, ні худоби.

— Тому для нього житія нічого не важить. До княгині треба йти…

Вони не помітили Перегуді, тому не остерігались, сипали прокльони на його голову, перекладали на нього вину за всі нещастя та лихо, яких зазнає ще Київ. Одверто, в очі йому вони не наважилися б мовити таких слів. Адже відають, що вся київська дружина під його рукою. Та й мусили б пам’ятати, що князь Святослав, ідучи в похід на ромейського імператора, повелів Перегуді стерегти мир і спокій у руських землях, чинити суд і справедливість… А хіба слова, що їх розкидали бояри, не вияв непокори? Хотів уже гукнути гриднів, щоб оскіпищами списів погнали їх до княгині на суд. Та одразу ж і вгамував свій запал. «Княгиня за ними руку тягне. Серцю її вони любі, дітьми своїми називає. Обсіли з усіх боків. А моя справа — меч та поле, град стерегти…»

Віддалік гуртом стояли варяги, гостроносі й мовчазні. Серед них вивищувався їхній конунг Кар. Рука стискає меч, обличчя закуто в панцир холодної пихи. В очах зневага до метушні на вулицях, до перешіптування бояр, до віщунів, які ніяк не можуть укоськати ягня, що належить Перунові. Воно мекає жалібно, дрібно креше ратичками по