Василь Сліпачук - Родовичі

мимо угри, а ще раніше булгари, пливли рікою лодії варягів та греччинів, багато інших племен і родів товклося в степах поблизу, але ніхто ще це наважувався стукати мечем у браму слов’янського града…

І ось темної ночі ворог з’явився на його мурах. Приземкуваті й верткі степовики випірнали з пітьми й перевальцем розбігалися в обидва боки по вежах, вимахуючи кривими шаблюками. Розпашілі в своїх овечих кожухах, підохочені близькою здобиччю. Угледівши високий княжий терем, боярські садиби, кліті з добром, нападники залементували, засвітили очима, наганяючи жах на захисників.

Та кияни вже оговталися, скінчилася для них моторошна невідомість та виснажливе очікування, вони бачили перед собою ворога і перейнялися жаданням битви. І хоч, крім бувалих дружинників, мало кому з них доводилося схрещувати зброю з степовиками, вони сміливо кинулися в бій. Посунули стіною. Зійшлися на вежах грудьми, очі в очі…

Змигнули у відблисках вогнищ мечі й упали на криві шаблі. Ноги шукали міцної опори. Тіла вигинались у неймовірному напруженні протиборства і ламались, уражені блискавицями смерті. Нападники нічого не могли вдіяти проти довгих списів русичів. Вони крутилися вужами, плазували, намагаючись знизу дістати оборонців, але ті вибивали з їхніх рук зброю й скидали їх з мурів. Та замість скинутих з мурів з’являлися все нові й нові. Вимахуючи шаблюками, з тонким пронизливим верещанням, ніби в якомусь засліпленні, стрибали вони на гострі списи оборонців… А там унизу, на відстані польоту стріли, стояв хан Куря, вузькими очима стежив за боєм на вежах, сухими губами жував тонкий жорсткий вус. Коли з мурів руського града долітав розпачливий лемент його ординців, люто зблискував очима, цьвохкав нагаєм, і нова тисяча нападників, бігла на приступ…

Тисяцький звелів Деєві зібрати тих, хто мав лука, і поставити біля бійниць. Нехай збивають нападників, не дають їм вибиратися на вежі. І щоб кидали стріли вниз, бо десь там ховався в темряві хан.

— Може, котрийсь і вцілить… — зронив Перегудя. — Та пошли когось із молодших воїнів печенізькі стріли збирати, бо своїх обмаль… Ото заверещать, коли вгледять, що їхніми стрілами вціляємо.

Дей нагледів Роська і переказав слова тисяцького. Той почав було сперечатись, мовляв, не для того він прийшов сюди, щоб винюхувати печенізькі стріли в закапелках, нехай цим займаються ті, хто ще не має сили тримати меча. Але старійшина ковалів не дослухав його заперечень:

— Роби те, що звелено!..

Огнищанин, невдоволено бурмочучи щось, скорився, заходився вишукувати стріли, які прилетіли з-за мурів. Виявилось, що їх чималенько накидали печеніги: стриміли в колодах бійниць, стінах осель і навіть у стовбурах дерев. Спочатку здивувався силі, з якою їх було послано з-за меж града, а потім здогадався, що це стріляли вже ті, хто видерся по драбинах нагору. І відразу, нагадуючи про небезпеку, свиснула повз вухо стріла. Росько пригнув голову і закляк. Глянув уздовж вулиці і побачив дідів. А над ними Перуна, краплі роси набрякли на його товстих губах.

Усі вони дивилися на нього. Росько від сорому спаленів. Оце-то він — відчайдух! Що ж вони подумають про його рід? Але ж і свист цих печенізьких стріл моторошний. Голова сама у плечі втягується. Підвівся, перекинув оберемок стріл на плече і неквапом, виказуючи цілковиту зневагу до небезпеки, подався туди, де кипів бій.

Та розважливості йому вистачило ненадовго. Тільки вибіг східцями до бійниці, кинув біля Деєвих ковалів стріли, як із-за зрубу вихопився печеніг. Росько, замість того, щоб шмигнути до бійниці, під захист ковалів, розгубився, бо захищатися було нічим, лише одна стріла якимсь побитом залишилась у руці. Але без лука вона ні до чого, хіба що мух відгонити. Тут уже йому було не до роздумів про сором. Шабля у печеніга в руках так висвистувала, здавалась такою довгою, що огнищанин, не розбираючи дороги, сахаючись своїх і чужих, гайнув навтіки. Ординець, вишкіривши зуби і щось погрозливе вигукуючи, побіг слідом.

Серед гуку битви, серед зойків і волання Росько виразно чув його тупіт і хрипкий голос. Те, що сталося потім, огнищанин запам’ятав добре. Печеніг, захопившись погонею, віддалився од своїх. Коли ж опам’ятався, то було вже пізно, бо опинився перед гуртом людей, сивобородих і мовчазних. Тріпотів під вітром пломінь вогню, висвітлюючи в темряві грізне обличчя бога русичів.

Тепер уже ординець затремтів від страху, зрозумівши, що вскочив у пастку. Зупинився, розгублено озираючись на всі боки. Усе було чуже, незвичне: високі стіни осель, вузькі вулички, які поглинала темрява, навіть зірок не видно. А скільки їх у степу над головою! Затримав погляд на вежах і зовсім занепав духом, бо русичі перемагали. Звідси, знизу, у відблисках вогнищ вони здавалися велетнями. Поодинокі постаті нападників металися між ними і падали за мури. Затихло гупання біля брами. Пригасли на вежах вогнища.

Печенізький воїн вагався, не знав, куди податись. Побігти назад, але ж там тільки дружинники. Чи зуміє пробитися крізь їхні довгі мечі? Спробувати врятуватись у отих кривулястих вуличках? Лише від однієї думки про це йому стало моторошно, бо ворожість прозирала тут з кожної шпарини. Відчай охопив його, таке вже було і не раз. Уже ладен був кинути зброю і покірливо впасти на коліна, благаючи пощади.

Та в цей час знову угледів того молодого воїна, за яким гнався. Той тримав у руках зброю. Росько й справді вимахував мечем, якого він, пролетівши вихором повз дідів, ухопив біля Перуна. Його, мабуть, хтось із воїнів приніс у жертву грізному богові, випрохуючи собі удачу в бою. Тепер меч прислужився огнищанинові, який сміливо рушив назустріч оторопілому печенігу. Тільки досвідченість та вправність, здобуті в багатьох походах, допомогли йому відбити шалений напад огнищанина. Росько, хоч і поступався йому в силі та вмінні, був спритніший. Заходив то з одного боку, то з другого, намагався заскочити зненацька, але близько підходити остерігався.

В його вимахуванні мечем більше було погрози, ніж справжньої небезпеки. Та помалу завзяття двобою розпалювало його, і він заходився кресати мечем по чім утрапить.

Діди, почувши брязкіт зброї, заворушились, посунули ближче. Росько, зачувши їхнє човгання, так напосів на ординця, що в того злетіла бараняча шапка. Покотилася аж до Роська. Він примірився ногою, підчепив і пожбурив до Перунового вогнища, тільки іскри сипонули.

Діди зупинилися, простежили, куди впала