Василь Сліпачук - Родовичі

боків, а якісь небачені істоти, дикі й несамовиті, які не знають, що таке смерть, а тому й не підвладні страхові. Тоді як від них боронитися? Чи й візьме їх меч? Де тисяцький, інші бояри та воєводи? Чому не видно варягів, хвацьких та запопадливих тоді, коли треба привести до покори якийсь рід русичів?

Може, зібралися всі оце зараз у князівських хоромах та й раду знову ведуть про те, щоб відкупитись від зажерливого хана? Дати йому золота, хутра, меду та зерна, всього, чого забажає, аби тільки повернувся в свої степи. А ще нехай візьме людей… І не в одного з тих, хто сидів за мурами, стиснулося серце від думки, що, може, і його поведуть ординці вв’язаного в далекі землі, де й доведеться згинути. Куди ж подітись, де знайти безпечне місце, щоб перечекати оцю лиху годину? Та кожен розумів, що нікуди сховатись, що єдиний вихід — боронитися мечем. Треба стояти на оцих вежах, які зводили їхні роди, звідки так далеко видно…

Чорна ніч тремтіла від войовничих криків та гупання таранів. Ці звуки проникали скрізь, чути їх і в боярських хоромах, і в оселях бідняків. Матері тулили до себе малих дітей, з несамовитою пристрастю обціловуючи і пестячи їх, наче це могло захистити любих чад від майбутніх нещасть. Купка згорблених, уже зовсім старезних дідів товпилася біля требища Перуна. Дивилася на вогнище незмигно, з покірливістю. На вицвілі очі накочувались сльози, але не було сили підняти руку й витерти їх.

Вогонь требища не зігрівав їхні тіла, лише в душі кожного гніздилися гіркота і сум, що судилося їм бачити загибель землі руської. А ще ятрив старечі серця жаль, що руки немічні мають і не годні тримати зброю. Але діди не нарікали на свою долю, бо така воля богів. Людина, як і всяка тварини чи дерево, росте від землі, наливається силою, щось робить: чи оре ниву, б’є звіра, чи ліпить горшки. Потім настає час, коли людина збивається з рівної ходи і підпирає тіло костуром, а воно все гнеться і гнеться до землі. Смерть за смертю йде, поживу шукає, а життя до життя тулиться. Нема на кого ремствувати і кого проклинати.

Вогонь біля требища кволо блимає, ось-ось згасне. Тільки вітер ще видуває червоні струмені з попелу. Витесана з дуба подоба Перуна важкою брилою нависла над вогнем, ніби вбирала скляними очима останні пломені. Приреченість у зігнутих постатях дідів…

Та ось один з них, мабуть, колись високий і дужий, підводить голову, і молодечий запал спалахує в очах, а голос набуває колишньої сили.

— Там духи смерті,— тицяє рукою у бік, де чути гупання та крики, — нехай візьмуть моє життя і вдовольняться… Тоді, може, хтось молодий залишиться, не вб’ють його… Одведіть мене на вежі!..

Двоє старих побратимів, що намагаються триматися рівно, підхоплюють його під руки, і вони повільно рушають вуличкою. З-за рогу в цей час вибігає Дей зі своїми ковалями і налітає на них.

Він гнівний і запальний, бо кияни стовбичать на вежах, наче й не готуючись до відсічі. То він зібрав своїх і кинувся оце до брами, щоб відігнати печенігів, бо грубезні дубові дошки уже тріскаються. Уздрівши дідів, які теж шкандибають до брами, кричить:

— Куди це вас духи ведуть?

Діди зупиняються, підсліпувато дивляться на воїнів, обмацують їхнє бойове спорядження. Мовчать, тільки схвально похитують головами та сухими вустами щось шепотять. Старійшина ковалів не на жарт гнівається за цю затримку, але мовчить, бо негоже підвищувати голос на старших за віком. Тому знову питає:

— Куди прямуєте в таку лиху годину?

— Йдемо туди, де смерть… Нехай нас візьме, а вас обмине… — здобувається на відповідь котрийсь з дідів.

Дей велить, і голос його лунає твердо:

— Нічого по смерть ходити! Краще йдіть назад до требища і паліть вогонь, а то ось-ось погасне. Паліть вогонь, щоб Перун бачив нас… А ми його. Чуєте?

Діди згідно кивають і рушають назад, до вогнища. Та чим підтримати в ньому життя? Жодної хмизини не знайти, бо все підбирають смоловари, які цілоденно палять вогонь на вежах під великими чанами. Самі чорні, закіптюжені й галасливі, вони вже розібрали тини, окілля навколо боярських садиб, а це взялися і до бретяниць[51].

Діди розбрелися по вуличках, вишукуючи поживу для вогнища Перуна, але нічого не знаходили. Тоді знову зійшлися біля требища і покидали у вогонь свої костури. Вогонь облизав їх, шугонув угору, і полиски заграли на зморшкуватих обличчях дідів. А вони стояли, міцно вхопившись один за одного, і дивилися на вогнище. Росько на мить затримав на них погляд, чомусь зітхнув і побіг навздогінці за ковалем.

І мовби вогонь Перунового требища, хоч і не всім був видний, кинув іскру завзяття в груди оборонців княжого града. Над вежами пролунав дужий голос Перегуді:

— Бийте їх стрілами, вони товпляться купами! Кидайте каміння! Смоловари, перекидайте чани! Не баріться! Хутчіш! Хутчіш!

Грізний і владний, з довгим оголеним мечем, тисяцький переходив від однієї бійниці до іншої. І голос його будив киян. Свиснули стріли. Полетіло каміння. З шипінням потекли чорні струмені смоли. Ще не досягли вони землі, ще внизу дихали чиїсь груди, очі пожадливо паслися по вежах, роти викидали погрози, а ніч уже тужавіла, стискувалась. І випускала зі своїх кліток чорних птахів смерті… Кинулися вони з пітьми на нападників.

Роськові ще ніколи не доводилось чути такого несамовитого волання, сплетеного з болю і люті багатьох людей. Мов залізний батіг шмагонув по небу, зачепив і огнищанина, пронизав болем. Але не встиг здивуватись, бо Дей гукнув:

— Гей, ковалі-молотобійці, стережіться! Ось вони, ординці, лізуть! Не беруть їх ні стріли, ні смола… Спробуємо тепер наші мечі… Скидайте їх з мурів!..

І покотилося по всіх вежах:

— Скидай-йте-е-е!.. Скидай-йте-е-е!..

Найстаріші діди не пам’ятають такого, щоб нога чужинця ступила на вежі київські, щоб пожадливе око нападника глянуло з них на град. Завжди він з високих круч споглядав за тим, що діялося навкруг. Ішли