Володимир Кільченський - Присмак волі

Сюди також неслися хлопці з другої половини сотні і не давали ворожим вершникам вибратись з яру на рівнину, а ті неспроможні були набути стрімкості, тож стали вразливими для козацьких шабель, і тут не одна шляхетська голова покотилася вниз, до яру. Нарешті поляки побачили, в якій вони опинилися скруті, і чимшвидше повернули коней назад та помчали вниз, залишивши у вибалку декілька десятків забитих.

Уже поверталися недавні втікачі від польських вершників, і деякі з них стали слізно дякувати козаків Гусака за такий чудодійний порятунок від неминучої смерті: «Бережи вас Господь, братчики, рятівники наші...» Петро запитав одного з повстанців:

— А де ваші сотники? Як вони в таку халепу влізли?

Той покрутив головою й відповів:

— Нікого вже немає... Порубали майже всіх... Ось оце нас стільки залишилося, а було...

Петро опустив голову, якусь хвилину помовчав, а тоді промовив:

— Знаю, скільки вас було. Та невже стільки полягло? Боже правий, майже всі...

Козаки стали збирати тіла полеглих товаришів, і Петро рахував, на скільки і в його сотні поменшало. З десятки всі були живі і, зібравшись навколо свого старшого, радісно вітали один одного.

— Досить вам обніматися... Допоможіть краще наших поховати. А цих бідолах ми не в змозі по-людському похоронити... — промовив суворо Петро і наказав повстанцям негайно вирушати до свого головного війська.

Під вечір повернулися до свого стану і до сутінків готували зброю до вранішнього походу. Петро з сумом пішов до полковника, щоб доповісти про нещасливу вилазку та загибель двотисячного повстанського війська.

Наступного дня, тільки-но знову вийшли з табору сотнею, зустріли передовий загін поляків. Було видно, що вони не бажали вступати в загальну сутичку, і тому з ворогуючих сторін виїжджали на двобій по декілька вершників та брались за герці, а роз’їжджалися тільки після загибелі когось із учасників сутички. Далі проїхати у бік Старокостянтинова не вдавалося, і сотня, покрутившись у цій місцевості до кінця дня, повернула назад, так і не вивідавши нічого про розташування ворожого табору.

Наступного дня сотня Петра Гусака знову вийшла оглядати місцевість на лівому боці річки Ікви, але повторилися вчорашні події з короткими сутичками з польськими вершниками. Та по обіді до Петра прискакав вістовий від полковника і повідомив, що гребля через річку Ікву опинилась у руках поляків і треба повертатися в свій табір. Попередження було своєчасним, бо знахабнілі польські вершники, що переважали козаків чисельно, показалися на протилежному боці балки і вже робили спробу подолати природну перепону та атакувати сотню Петра.

— Будемо відходити! — наказав Гусак, і сотня, не вступаючи у бій, повернула у напрямку свого стану.

До вечора було ще далеко, і козаки, розмістившись відпочити, чекали подальших розпоряджень. Під’їхав занепокоєний Петро і розповів, що польський стан уже з багатотисячним військом розмістився зовсім недалеко від них, на лівому боці річки Ікви. Ніч обіцяє бути важкою, і спати всім доведеться мало, дозорці виїжджатимуть за межі стану змінними десятками.

Серед ночі їх розбудили їздові, і цього разу козаків зі стану виїхало зовсім мало. Очолив дозор Петро Гусак. Далеко від стану не віддалялись, а вартували одним гуртом, щоб уночі не розгубитися у пересіченій місцевості. Добре, що місяць підсвічував нічні краєвиди.

Час від часу Петро зупиняв свою сторожу, і чутливий Павло Година спочатку вслухався в ніч, а потім вухом припадав до землі та подовгу лежав, сподіваючись щось почути. Якось непомітно козаків застав ранок у полі, і вони, не зустрівши ворога, були раді тому, тож поспішили до стану, де їх чекав гарячий куліш. На траві цим ранком лягла паморозь, і це добре відчули ті, хто був одягнений по-літньому, а з пащей коней валила густа пара.

— Так, козаки, бабине літо скінчилося. Шукайте собі свити та кожухи, бо застане нас зима в полі... — задумливо напучував Петро своїх підлеглих.

Після сніданку просто до їхнього воза під’їхав Іван Ганжа з десятком козаків зі свого сторожового почту, і хлопці, підхопившись із землі, дивилися на полковника, як на якусь дивину.

— Здорові були, козаки! А як там лях у полі, не наганяє на вас жаху? — весело запитав Ганжа, звернувшись до гурту зніяковілих хлопців.

Усі мовчали, і тоді Петро Гусак відповів:

— Усякого буває, пане полковнику... То ми на них, а то й вони на нас можуть нагнати жаху...

— Приїхав я, щоб особисто з вами вийти в поле та позмагатися з посполитими, побачити, якого кольору у них кров, — промовив Ганжа. — Після вчорашнього розгрому одного з полків іменитого полководця Півторакожуха пішли чутки по війську, що поляки кращі від нас вояки. А ви, козаки, не дозволили добити повстанський полк, дали перцю тим «крилатим» вершникам Заславського!

Козаки, яких тут збиралося все більше, схвально загули: «Було, було так, та тільки мало їм дісталось, вовкам!»

Андрій і троє його друзів стояли разом. Вони схвалювали позицію Івана Ганжі, тільки не хотілося, щоб він ішов у поле як простий козак. Так, поговоривши з козаками, полковник якось загадково зауважив:

— У мене також, братці, душа болить за полеглих учора наглою смертю, хочу сам пустити ляську кров та й свою розігріти у бою! Поїдуть зараз мої молодці викликати до герців їхніх іменитих вояків, буду битися за марно убієнних стількох душ православних! — закінчив говорити