Володимир Кільченський - Присмак волі

Через деякий час прийшли шестеро сотників. Вістовий передав наказ привести полоненого і залишився стояти побіля намету. Макар дав знак, і Андрій швидко зайшов у намет, завівши полоненого Януша з зав’язаними руками, та, залишивши його, вийшов.

Нарешті з’явився Макар Пилипенко, повідомив Андрієві, що його чекає сам Іван Ганжа. Коли зайшов до полковника, там іще були сотники, і всі з цікавістю стали розглядати Андрія, який стояв перед ними, розгублено дивлячись на присутніх.

— Так от ти який, Андрій Підлужний, молодий іще, а вже доброї слави зажив! — з пафосом промовив Ганжа і, взявши з рук одного із сотників гарну, з оздобою, шаблю, простягнув її Андрієві.

Той від несподіванки не сказав нічого, а тільки присів на одне коліно та поцілував лискучу рукоять шаблі.

— Добре, синку, починаєш своє життя. Не буде місця ляхам на землі нашій... Вірно, пани сотники? — промовив, звернувшись до присутніх, Іван Ганжа.

Андрій вийшов з намету, усе ще тримаючи поперед себе дорогоцінний подарунок. Тут його зустрів Макар і, сміючись, сказав:

— Та вже чіпляй її до череса. Ніхто в тебе цю шаблю не забере, ти її заслужив!

Здавши полоненого під охорону, вони пішли до своїх, Макар знову та знову підсмикував Андрія та застеріг його, сміючись, щоб часом не загордився.

Дні потяглися не дуже веселі, треба було майже щодня виїжджати далеко від стану на вилазки, і хлопці за тиждень виснажливих роз’їздів вибилися із сил. Нарешті їм дали два дні перепочинку, але прийшов раптовий наказ залишити цю місцевість побіля Росоловецької переправи і вирушити назад, до річки Ікви, щоб влитися у війська, підпорядковані полковнику Максимові Кривоносу.

Уманський полк Івана Ганжі зайняв оборону на лівому боці річки Ікви, майже напроти Пилявецького замку. Тут, поміж Старокостянтиновим та річкою Іква, точилися короткі жорстокі сутички польських загонів з повстансько-козацьким військом. На вилазки тепер вирушали не менше ніж півсотнею, а то й цілою сотнею козаків. Добре, що вже до них нарешті повернувся після одужання Петро Гусак, якого побачили побіля свого воза після денної вилазки у бік ворога. Він мав досить гарний вигляд і назавтра збирався вирушити з усіма у розвідувальний похід.

Уранці Петро Гусак уже очолив не тільки свою десятку, а й усю сотню верхових козаків. Після сніданку він не віддав своїм козакам наказу виїжджати, а звелів чекати розпорядження. Коли в полі попереду них зібралась сотня козаків, Петро неспішно повів усіх уперед. Андрій під’їхав до нього, запитав схвильованим голосом:

— Пане Петре, чому ми так пізно виїхали і не поспішаємо нікуди?

— На все свій час, Андрію... Тобі можу сказати, що попереду нас вийшли ще вночі близько двох тисяч повстанського війська — на вилазку в напрямку Старокостянтинова, — довірливо сказав Петро.

Андрій їхав та милувався навколишньою красою — ці місця були дуже привабливими: переліски чергували з вибалками, а деінде були і яруги з кам’яними виступами. Треба було долати чималий шлях, аби потрапити на інший бік тієї чи іншої завади. Проїхали чималу відстань, але нічого підозрілого не виявили. Не було й ворожих засідок.

У обідню пору Петро дав наказ спішитися у ближньому гайку, з якого добре було видно навколишню місцевість. Багато козаків уже вибрали собі місце для відпочинку. Вони позлазили з коней і походжали вперед та назад, розминаючи застиглі суглоби. Тут до Петра примчав гонець із передового гурту їхнього загону і схвильовано доповів:

— Польські вершники женуть нам назустріч повстанців та рубають їх, мов капусту!

— Розтягтися ланцюгом та бути готовими до бою! Праве крило поведе Пилипенко, — наказав Петро Гусак.

Козаки почали розтягуватися поміж деревами в одну лінію — для атаки, а здалеку вже було чути людський лемент, який став переходити в загальний ґвалт передсмертних викриків, проклять та благань про пощаду.

Із вибалка показалися перші втікачі, що без зброї мчали щодуху через поле, побіля якого у засідці стояла сотня козаків. Люди були в шаленому передсмертному переполосі й не чинили ніякого опору польським вершникам, які вимахували своїми довгими шаблями по незахищених головах повстанців. Усіх вразила шалена різня, на яку дивитися було моторошно, і деякі козаки вже поривалися до атаки, але владний голос Петра зупиняв їх. Тільки тоді, як з лощини вивалило ще декілька сотень людей, яких переслідували поляки, Петро гукнув:

— Макаре, закрий вибалок, а ми цих запеклих різників посічемо!

І сотня, розділившись навпіл, вискочила із засідки на тих, хто переслідував повстанців. Поляки рухалися швидко, відчуваючи себе невразливими, і лише тоді, як над полем понеслося козацьке «Пугу-пугу-пугу!», ляські вершники трохи охололи — хто призупинився та спробував розвернути коня, а хто, не зупиняючись, півколом повертав назад... Проте було вже запізно. Чувся хрускіт ворожих черепів, лунали передсмертні крики тих, хто тільки-но карав інших на смерть. Заразу самих убивць відлітали врізнобіч голови і руки, а від ударів деяких несамовитих козаків роздвоювалися тіла. Тепер уже смерть витала над тими, хто встиг перейти ярок і опинився під шаблями козаків, які ошаленіло всіх рубали, не чуючи благань про пощаду та про допомогу «Матки Боски»...

Підлужний, забувши про все на світі, носився по полю і безтямно крушив чужих вершників, не даючи їм опам’ятатися, з диким ревінням добивав поранених і ганявся за тими, кого ще не зарубали козаки.

З боку вибалка неслися на поміч драгуни, і Андрій помчав туди, рубаючи на ходу польських драгунів, які повертали з поля