Володимир Кільченський - Присмак волі

Після нічного відпочинку почували себе досить бадьоро, наче й не було виснажливого походу. Хлопці пішли до невеликої річечки і через деякий час уже снідали, готуючись знову в дорогу. Похідний козацький стан вирушив далі, але цього разу десятка весь час перебувала побіля возів з головним військом.

На короткому перепочинку, в обідню пору, до них приєдналося ще троє козаків, яких Макар умовив перейти до їхньої десятки. Це були хлопці з Уманського куреня: Микола Бабій, Дмитро Саєнко та Василь Потихенченко.

Під вечір зупинилися за п’ять верст від Росоловецької переправи через річку Случ, що південніше Старокостянтинова. Тут треба було зміцнювати стан. Оскільки не вистачало часу, до темряви всі роботи відмінили. Було призначено посилену сторожову варту, і виснажені походом козаки Івана Ганжі після нашвидкуруч приготовленої вечері вляглися спати.

Уранці до самого сніданку облаштовували стан з возів та рили окопи. Потім облаштовували пастки для ворожої кінноти, а по обіді Пилипенко дозволив перепочити, бо дехто мав уночі йти на вилазку побіля переправи.

Осінь того року розпочалася з гарного бабиного літа. У повітрі літало павутиння, що величаво пропливало, несучи маленьких мандрівників у своїх тенетах. Зграї шпаків снували над землею, показуючи хитромудрі повітряні забавки.

Після дводенного відпочинку Пилипенко, прибувши від Івана Ганжі, приніс звістку про похід їхньої десятки за Случ — вивідувати наміри польського війська.

Виїхали ранком наступного дня і переправлялися через Случ самотужки, в обхід дерев’яного мосту під Старокостянтиновим. Добре, що вода була ще не дуже холодною. Переправившись через річку, хлопці швидко зігрілися, побігавши по лівому берегу Случі, вкритому змішаним лісом.

Розділилися по троє та й вирушили на захід, усе більше заглиблюючись на землі, зайняті шляхетсько-польським військом. На подив козаків, до самого вечора не зустріли ніяких ознак перебування ворога. Розташувавшись на ночівлю, Макар з Андрієм вирішили оглянути місцевість.

Макар сказав, що необхідно заглибитися на захід, доки дозволяє короткий осінній день. Натрапили на малопомітну дорогу і, спішившись, вирішили спостерігати за нею. Уже готові були вирушати назад, як почули кінський тупіт, побачили чималий гурт кіннотників, що прямували на захід. Швидко замотали коням морди, лягли і затаїлися, спостерігаючи за вершниками. Підлужний нарахував декілька десятків драгунів, які поспішали до свого табору — можливо, повертались, дізнавшись, де стояла повстанська армія.

— Десятнику Макаре, щось будемо робити чи нехай собі їдуть? — тихо запитав Підлужний.

Пилипенко якийсь час мовчав, а потім відповів Андрієві:

— Якщо їх мало, то зуміємо полонити бодай одного. Уже сутінки, тож неважко напасти непомітно.

— Давайте спробуємо... Дізнаємося про все, і тоді не треба буде завтра пхатися далі, — зауважив Андрій, і Макар на знак згоди ствердно кивнув головою.

Вони почекали появи інших шляхтичів, що опікувалися безпекою головної групи вершників, котрі перебували позаду. З’явилися двоє, і козаки назирці, розмотавши кінські морди, поїхали за ними. Треба було вигадати, як непомітно наблизитися до поляків. Уже насувалися сутінки, а слушної нагоди не траплялося.

Нарешті ті двоє зупинилися та, роздивившись довкола, стали шукати, де б сходити до вітру. Макар кивнув Андрієві, і тільки поляки налаштувались до справляння своєї потреби, як козаки підскочили до них. Макар миттю рубанув одного по голові, а другий так і закляк у незручному положенні.

— Давай, швидше завершуй свою справу, — пригримнув Макар, і той, нервово зав’язавши штани, очманіло поглядав на забитого товариша.

Поки Андрій хутко приборкував коней, що стояли поруч, чекаючи на своїх хазяїв, Макар зв’язав шляхтича, який залишився живим, та допоміг йому сісти на коня. Козаки швидко прибрали забитого з дороги і, замівши сліди бойового нападу на ворога, швидко зникли.

Уже настала ніч, і лише по якихось невідомих прикметах та підсвідомих здогадах Пилипенко привів до місця ночівлі загону. «Пугу-пугу-пугу!» — викрикнув десятник, і вони завмерли, прислухаючись до відповіді, але такої не почули. Проїхали далі, і коли Макар знову протяжно пропугукав, з ліску неподалік почули відгук, тож через якийсь час уже були зі своїми. Хлопці швидко зняли полоненого і відвели вбік чотирьох коней, стриноживши їм передні ноги.

Вони швидко поїли, а тоді Пилипенко наказав нагодувати ще й полоненого. Після цього Макар допитав підляшка, якого, як з’ясувалося, звали Янушем, і всі влаштувалися спати.

Уранці хутко зібралися і, направивши вперед трійку козаків, поспішили назад до річки Случ. Боялися переслідування і за половину дня вже були на березі. Швидко склали одяг на сідла коней і уплав перебралися на правий бік Случі. Через деякий час уже були у своєму стані. Макар наказав Підлужному особисто вести полоненого до Ганжі, а сам ішов поряд, хитрувато поглядаючи на Андрія, який трохи знітився, бо ж мав уперше зблизька побачити пана полковника.

Підійшли до намету, і вістовий побіг доповідати про прихід вивідувачів. Іван Ганжа вийшов, радо привітався з Макаром Пилипенком і зацікавлено подивився на Андрія, та так, що той опустив очі додолу.

— Бачу, що привезли «язика»... Добре, зараз прийдуть сотенні, і він розповість усім про ляське військо! — весело промовив полковник. — А тепер, Макаре, зайди в намет, доки мої зберуться, а твій підручний нехай не спускає очей з цього підляшка! — далі розпорядився полковник.

Януш уже змирився зі своїм становищем полоненого і з цікавістю розглядав усе довкола. Побіля головного намету полковника стояв окремий ряд возів, які обрамляли три головні великі намети, а з внутрішньої сторони возів піднімався невисокий рів зо два аршини заввишки. «Добре, що полковника захищають окремо, і люду тут напоготові чимало розмістилося. Мабуть, особиста охорона, дебелі хлопці...» — роззирався навколо і розмірковував Андрій, бо ж уперше бачив, як охороняють полковників.