Володимир Кільченський - Присмак волі

— Тихо будь. Орлику, я скоро повернуся, — шепотів коневі на вухо.

По дорозі Макар розповів Андрієві їхню легенду. Мовляв, вони — батько й син, шукають роботу та житло, бо повсталі селяни спалили їхній шинок.

— Так ми з вами, пане Макаре, багатії, проте обідрані, — засміявся Андрій.

— Який ти тепер багатій? Тебе з дому вигнали, а майно спалили. Ти тепер сіромаха, безхатько! — уперто напучував Пилипенко.

— Та все зрозумів. Скажу так: при батькові у шинку стояв і як треба наливав, за що вони нас і спалили, усе забрали, злидарі!

— Досить, досить, угомонися, синку... Ти ба, як сподобалося бути шинкарем, — уже веселіше сказав Макар.

Показалися крайні хати Хмільника, і двоє вивідувачів безтурботно йшли вулицею, роздивляючись усе довкола.

Подекуди зустрічалися різні перехожі та поодинокі вершники, що не звертали на них жодної уваги. Побачивши гарний дерев’яний будинок з прибудовами для худоби та чималими загонами для овець, Макар постукав у ворота. З’явився дебелий дядько з батогом у руці та з неприязно гаркнув:

— Чого це ви у ворота барабаните, як у свої власні? Геть звідси, у самих немає чого їсти!

— Та ми не їсти просити, а заробітку шукаємо... Зігнали нас із місця голодранці, усе наше вдам пішло, — сумно промовив Макар, а Андрій тільки кивав головою та топтався на місці.

— Я добре рахувати вмію і «Отче наш» знаю, я роботящий і не дурний, як каже мій батько... — запричитав Андрій.

— Рахувати тобі ще зарано, а от роботу можу дати, та й батькові знайду заняття, — згодився хазяїн, вислухавши такі жалібні зізнання.

Зайшли на дворище. Дядько сказав, що його звуть Денисом, та й повів показувати їхню роботу. Зайшли до стайні, і Макар запитав, куди поділися його наймити. Дядько сердито махнув рукою, відповів, що всі подалися до Хмеля. Тоді Макар присів на колоду і запитав Дениса:

— А скажи, добрий господарю, скільки шляхетського війська у вашому містечку перебуває?

Той став задкувати од Макара та мовчки подибав до дверей стайні, але тут стояв з ножем у руці Андрій.

— Кажи, Денисе, розповідай... Ми якраз від Хмеля сюди й прийшли! — уже суворіше промовив Макар і також, відсмикнувши сорочку, показав господарю ножа за поясом.

— Та дідько вас знає, за кого ви. Ну та вже добре, скажу... Шляхта вийшла з міста ще вчора зранку, а тут залишились такі, що як на них цикнеш, то вони й у штани накладуть, — похмуро відповів Денис.

— Добре, що сам розповів, не хотілося тебе змушувати. Правда, синку? — Макар весело підморгнув Андрієві і піднявся з колоди.

Вийшовши з двору, Макар шепнув Денисові:

— Не треба нікому говорити про нас. А спитають сусіди, то відповідай, що якісь люди заходили у пошуках роботи.

Швидко пройшли вулицею і звернули на іншу. Побачили зубожілу хатинку зі здоровенною смерекою посеред дворища і сміливо зайшли у двір, бо й огорожі ніякої не було. Після окликів з хати виглянув якийсь кошлатий дядько, і в двір поза ним вискочили троє хлопчаків та, оточивши козаків, стали просити грошей.

— Ану геть, малеча! Ми самі злидарі! — пригримнув на них Макар, і ті розбіглися, стали бавитися поміж собою.

Кошлатий дядько підійшов, глянув спідлоба і промовив:

— Могли б дати дітям по шагу, а вони й зраділи б... Що вам треба від нас?

— Дамо, чоловіче, як заробиш... Ми від Хмеля на вивідинах. Чи багато у вас тут ляхів стоїть військом? — тихо промовив Макар.

— Були, були, та геть усі забрались, як почули, що сюди йдуть такі голодранці, як ви! — глузливо сказав дядько.

Тут Макар вийняв декілька срібних монет і простягнув недовірливому дядькові:

— Візьми, якщо не віриш, що ми від Хмеля. Тут буде на чотири пуди зерна, та ще й на одну косушку горілки.

Дядько мовчки взяв гроші, а тоді став талдичити:

— Немає тих підляшків недобитих... Уже два дні як немає. Приходьте вже, чекаємо...

Макар, кивнувши головою, пішов на вулицю, за ним подався й Андрій, а діти весело крутились побіля них та примовляли: «Приходьте, приходьте вже...»

Треба було вибиратися з містечка, і Макар з Андрієм, не зустрівши нікого на вулицях, безперешкодно вийшли на окраїну. Швидко знайшли схованку решти вивідувачів і, перевіривши збрую на конях, розділилися навпіл та попрямували до свого війська.

їхали в напрямку Старої Синяви, де було намічено ночівлю полку Івана Ганжі. Розділилися ще на гурти і без відпочинку проїхали залишок дня. Уже ледве не при заході сонця зустріли перший загороджувальний роз’їзд із трьох десятків вершників. Вони впізнали Макара Пилипенка та підказали, як проїхати навпростець до куреня Івана Ганжі.

При наближенні до стану Макар звелів шукати свій намет, а сам поїхав звітувати полковнику про те, де знаходиться військо Вишневецького. Обозні забрали від них притомлених коней, і хлопці з жадібністю накинулись на гарячий