Володимир Кільченський - Присмак волі

адже дим міг виказати місце ночівлі. Поїли харчі, заготовлені раніше, кожен зі своєї торбини, запили чистою водою. Макар навіть заборонив декільком затятим курцям палити люльки, щоб запах тютюну не навів на них нічних ворожих лазутчиків.

Андрієві з Іваном випало стояти на варті після півночі, і вони, стриноживши коней, завалилися відпочивати головами один до одного. Опівночі їх розбудили хлопці, які провели свій час на варті, і вони, швидко отямившись, зайняли зручне місце для охорони товаришів, котрі відпочивали. Прилягли на відстані декількох сажнів один від одного, і кожен вслухався у нічне різноголосся. Одноманітні звуки причаровували дозорців, і коли голова Андрія падала на складені навхрест руки, Іван, глянувши у бік напарника, збадьорював його:

— Андрію, не спи, дивися, що там у тебе попереду перебігло! Чи не вовк часом?! — гукав Іван.

Підлужний також не лишався у боргу, і коли голова Івана нахилялася, намацував на землі камінець і кидав у бік товариша. Той, у свою чергу, сварився до Андрія кулаком.

Нарешті небо посвітлішало і навколо стало видно обриси дерев, навіть на віддалі, проте хлопці знали, що саме цей час є найнебезпечнішим для козаків, що дрімали. Охоронці вже забули про сон і вдивлялися в обриси вранішніх тіней, а легенький туманець по вибалках додавав химер ще не закінченій ночі.

Підлужний побачив віз, а вже потім почув його поскрипування. Той віз ніби коливався у вранішньому туманці та неспішно котився, запряжений двома круторогими волами.

— Іване, підіймай усіх, а я — на чатах, — прошепотів Андрій, підповзаючи до товариша.

Іван швидко зник у світанковому мареві, та через деякий час уже з’явився разом із заспаним Макаром, що хотів власними очима роздивитися, що ж то за люд рухається возами.

— Схоже, це мирні селяни. Та всі хлопці вже на ногах... Я вийду один, без шаблі та в оцьому потертому сіряку, яким уночі вкривався. Ви уважно спостерігайте, — розпорядився Пилипенко і, піднявши із землі якусь ломаку, пішов до возів, що рухалися назустріч.

Хлопці зарядили луки і сиділи тихо, поглядаючи, що діятиметься на шляху. Андрій побачив, як Макар підійшов до переднього воза і привітався, поклонившись візникові. Той, злізши з воза, про щось став говорити з Макаром, а він стояв та показував руками у різні боки, нібито заблукав. Нарешті вони про щось домовились, і Андрій побачив, як з воза Макарові подали ківш води, і він, уклонившись на знак вдячності, почвалав у той бік, звідки їхали вози.

Два вози швидко, без будь-якої шкоди для їхніх господарів, зникли з поля зору хлопців, а збоку виріс із-за пагорба Макар і швидко підійшов до хлопців.

— Це були втікачі від переслідувань Вишневецького... На возі — тільки домашні пожитки і провіант, та й дітлахи спали, — швидко відповів Макар на мовчазне запитання хлопців.

— Напевне, десятнику Макаре, вони не запідозрили, що ви — козак, ви ж бо таким сіромахою зробились, що і ми б водички дали, — пожартував Підлужний.

Пилипенко посміхнувся і відказав:

— Добре ж вам насміхатися з десятника... А от ми сьогодні маємо побіля Хмільника все видивитись і завтра вранці встигнути в Синявку, де нас чекатиме військо Ганжі.

Усі поспіхом поснідали та вирушили в дорогу. Макар наказав глядіти на всі очі, бо Ганжі цікаві найменші подробиці про події, які тут відбуваються. Макару і всім іншим пришилася до душі витівка з обшарпаним сіряком, і десятник наказав Павлові з Яремою одягтися якнайгірше, вимазати коней у багнюку, а зі зброї взяти лише пістолі та ножі.

— Будете їхати попереду нас, привертатимете до себе увагу. Ми на відстані приглядатимемо за вами, — наставляв Пилипенко.

Хлопці, замурзані, немов місяць не бачили води, поїхали попереду сажнів за триста.

Андрій з Іваном та Саньком увесь час стежили за тими, хто їхав попереду, і коли вдалині з’явилося з десяток вершників, що рухалися з Хмільника, хлопці непомітно наблизилися по узбіччю до своїх.

Підлужний здалеку побачив, що назустріч їдуть шляхетські вершники, це було помітно по конях та одягові. Коли порівнялися з ними, хлопці послужливо дали дорогу шляхтичам. Ті зневажливо поглядали на хлопів, а коли вже роз’їхались, один з них окликнув козаків:

— Звідки ви взялися, такі голодранці? Чи не козаки ви Хмелеві, що такі замурзані?

Треба було щось відповідати, а Павло мовчав, і от нарешті почули його голос:

— Та які ми козаки?.. У нас і шабель немає. Пограбували нас у дорозі, вертаємось без возів... Усе відібрали грабіжники лісові, ми ледве ноги винесли звідти!

Шляхтичі про щось порадились, і один з них крикнув уже навздогін хлопцям:

— Забирайтеся скоріше звідси, а то і без голів залишитеся, дуки задрипані.

У Підлужного відлягло від серця. Слава Господу, що так обійшлося, інакше треба було б встрявати у сутичку. Тоді їхня вилазка провалилася б. Два ворогуючих роз’їзди мирно роз’їхалися в різні боки, чим був задоволений Макар, бо через деякий час наздогнав їх і наказав Андрієві зупинити Павла з Яремою із в’їздом до лісу.

Швидко всі зібралися та вибрали, де густіший ліс і щоб подалі від шляху.

— Тепер чекатимете тут нас з Андрієм, а ми з ним у Хмільник на своїх двох підемо! — розпорядився Макар і наказав Андрієві одягнутися якнайгірше, а зі зброї взяти тільки ніж.

Андрій узяв дрантя з Павла і натягнув на себе. Підійшов до свого Орлика і погладив