Володимир Кільченський - Присмак волі

Щось незрозуміле озвалося в серці Андрія, і воно стривожено та трепетно забилося у грудях.

— Пане полковнику, та не зв’язуйтеся з тими ляхами! Ми їх і самі поб’ємо, ми ж ваші козаки! — вирвалися слова з уст Андрія раніше, ніж він встиг подумати.

— Поб’єте, я знаю, що поб’єте, а свій смуток зможу тільки цією шаблею зняти, — відповів полковник і взявся за рукоять шаблі.

Під’їхали двоє з почту полковника та доповіли, що після перемовин із драгунами знайшовся охочий битися з полковником на кров. Уся десятка Петра стала сідлати коней, щоб разом із почтом виїхати назустріч ворогові, а на віддалі, сажнів за двісті позаду, рухалася решта загону. Зовсім небагато довелося проїхати, і от у полі вони побачили десятка зо три польських драгунів. Полковник наказав усім залишатися на місці, а сам поїхав уперед неспішною риссю.

Від загону поляків також відділився вершник, вирушив назустріч Іванові Ганжі, поправляючи на голові шолом із забралом. Коли вони зблизилися, хлопці почули голос полковника:

— Давай битися очі в очі... Скидай шолом, пане ляше!

Козаки побачили, як поляк відкинув геть шолом, а його світле волосся стало майоріти на вітрі. Вони обоє, схиливши голови один перед одним, привіталися, немов лицарі, .та відразу, одночасно вихопивши шаблі, стали шалено битися. У гурті козаків спочатку запала тиша, а потім, як бій розпалювався все запекліше, стали лунати вигуки на підтримку полковника.

Підлужний гарцював на одному місці конем і не міг вимовити нічого, та не зводив очей з полковника, немовби додаючи йому сили у двобої. Обидва вершники володіли всіма хитрощами та мистецтвом двобою на шаблях, тож ніяк не поступалися один одному, а їхні коні у бою були неначе одне ціле зі своїми вершниками. Дзенькіт шабель злився в одне безперервне металеве звучання, і вони, немов вогняні, переливалися та мерехтіли золотавим сяйвом під світанковим сонцем. Не раз уже коні ставали дибки та били одне одного копитами, захищаючи від шабель своїх вершників.

Андрій давно чув про Івана Ганжу як про несамовитого в бою воїна, якому не було рівних у герці. А зараз, побачивши це на власні очі, відчував усю жагу бою разом із полковником.

Здалеку було видно, що когось із них уже поранено, бо обличчя в обох забризкані кров’ю. Щось дике та нелюдське було у цій бійці. Аж раптом усі побачили, як зупинився та піднявся в сідлі польський драгун, і з піднятої руки полетіла його шабля, закрутившись у повітрі. Шалено та одночасно вирвалися переможні крики з грудей козаків, і декілька вершників зі сторони Ганжі кинулися до нього.

Полковник стояв із піднятою шаблею, а перед ним лежав повержений польський драгун. Тоді Ганжа схилив голову над його бездиханним тілом і повернув коня до своїх. Змилений кінь забитого драгуна нахилив голову до тіла свого забитого господаря і крутив головою, неначе благав обізватися до нього. Загін польських вершників також наблизився до місця загибелі свого товариша, і драгуни, спішившись, забрали його тіло і поволі пішли геть, несучи бездиханне тіло на руках.

До свідків бою під’їхав Ганжа, і, не кажучи нічого, вершники розвернулися й поскакали у табір, а за ними — решта загону. Тут побіля воза десятника Гусака стали обмивати кров з обличчя та одягу полковника. Коли врешті-решт привели його до ладу, Ганжа посміхнувся та звернувся до всіх:

— Міцний лях попався... Скільки він наших братчиків завалив — страшно й подумати, коли я його ледве подужав.

Дещо пізніше треба було виходити у поле для виявлення ворожих задумів, і сотня під началом Петра Гусака знову подалася на нічиї простори. Останнім часом Петро вже не ділив сотню на загони, і цей день також не став винятком.

Знову майже побіля стану зустріли ворожу сотню, і було видно, що бою не уникнути. Єдине, що встиг зробити Петро, — це відвести сотню за вибалок, і на протилежному кінці вибалка вони спостерігали, як вороги роздумували, атакувати козацький роз’їзд чи не варто. Та от найзавзятіші драгуни стали спускатися вниз, а за ними потягнулася і решта вершників.

Тут Санько Голота з Андрієм під’їхали до Петра і запропонували вдарити по них із луків.

— Пане десятнику, дозволь нам спішитися. Ми своєю десяткою їх половину у вибалку покладемо, — спішно вимовляв Санько, і Петро згодився.

Набралось близько двох десятків сагайдакерів. Швидко розташувавшись на гребені вибалка, вони стали нищити стрілами польських драгунів, яким на дні вибалка не було де й заховатися. Побачивши, які кепські справи в тих, хто вже спустився у вибалок, з іншого боку стали стріляти з мушкетів, і кулі влучали у козаків. Тепер уже весь залишок сотні швидко спішився та почав відстрілюватися. З’явилися вбиті та поранені з обох боків.

— Оце так ускочили в халепу! Не знаю, як тепер розійтися з цими дурними ляхами! — лаявся Петро, бо ж бачив, що швидко тут каші не звариш.

Нарешті перестрілка стала стихати, а сагайдакери випустили майже всі стріли. І недарма — на схилах та внизу вибалка лежали забиті драгуни.

— Давайте, забирайте поранених та розходимося, пани ляхи! — закричав горластий козак, що стояв поряд із Петром.

— Добже, добже, розходимося!.. Ви не стріляйте! — почувся голос із того боку вибалка, і козаки, взявши коней за поводи, стали пішим ходом відступати.

— Добре ми їх постьобали, скажи, Андрію... — по дорозі в табір весь час говорив Санько, а в Підлужного на душі була якась невиразна туга, і він їхав мовчки, не звертаючи