Михайло Булгаков - Майстер і Маргарита

кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шмат тиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Марґарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Марґарита сполохала його, і він здимів із кімнати.

Та несподівано дикий погром ущух. З’їхавши до третього поверху, Марґарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.

— Шибки б’ють, — проговорив хлопчик і покликав: — Мамо!

Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:

— Мамо, я боюсь.

Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.

— Я боюся, — повторив хлопчик і затремтів.

— Не бійся, не бійся, маленький, — сказала Марґарита, силуючись пом’якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, — це хлопчиська шибки били.

— З рогатки? — запитав хлопчик, переставши тремтіти.

— З рогатки, з рогатки, — повторила Марґарита, — а ти спи!

— Це Ситник, — сказав хлопчик, — у нього є рогатка.

— Ну, певно, він!

Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:

— А ти де, тьотю?

— А мене немає, — відповіла Марґарита, — я тобі снюся.

— Я так і думав, — сказав хлопчик.

— Ти лягай, — наказала Марґарита, — підклади руку під щоку, а я тобі буду снитися.

— Ну, снись, снись, — погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.

— Я тобі казку розповім, — заговорила Марґарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. — Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою... — Марґарита вмовкла, зняла руку — хлопчик спав.

Марґарита тихенько поклала молоток на підвіконня і вилетіла з вікна. Коло будинку вирувало. Асфальтованим тротуаром, вкритим битим склом, бігали і щось вигукували люди. Серед них уже мелькали міліціонери. Раптовно вдарив дзвін, і з Арбату в провулок вкотилася червона пожежна машина з драбиною...

Але подальше вже не цікавило Марґариту. Примірявшись, щоб не зачепитися за який дріт, вона міцніше затисла щітку і вмить опинилася вище нефортунного будинку. Провулок під нею похилився набік і провалився вниз. Замість нього одного під ногами у Марґарити вродилося скупчення дахів, навскоси перерізуване сяйними стежками. Все це неждано поїхало вниз, і смуги вогнів змазались і злилися.

Марґарита ще пришвидшила щітку, і тоді все скупчення дахів кануло під землю, а замість нього з’явилося внизу озеро тремтливих електричних вогнів, і це озеро раптово піднялося вертикально, а згодом опинилося над головою у Марґарити, а під ногами зблиснув місяць. Збагнувши, що вона перевернулася у повітрі, Марґарита вирівнялась і, обернувшись, побачила, що й озера вже немає, а що там унизу, позад неї, залишилася тільки рожевувата заграва на виднокрузі. Та й вона щезла через секунду, і Марґарита постерегла, що вона сам на сам з місяцем, який летів вище і лівіше від неї. Марґаритине волосся давно стояло копицею, а місячне сяйво зі свистом омивало її тіло. З того, як унизу дві низки негустих вогнів злилися у дві суцільні вогненні смуги, з того, як швидко вони зникли позаду, Марґарита здогадувалася, що вона летить зі страхітливою швидкістю, і подивувалася тому, що вона не задихається.

Через кілька секунд далеко внизу, в земній чорноті, спалахнуло нове озеро електричного світла і підвалилося під ноги літунки, але воно тут же закрутилося гвинтом і провалилось у землю. Ще кілька секунд — і знов таке саме видиво.

— Міста́! Міста́! — прокричала Марґарита.

Після цього разів зо два чи зо три вона бачила під собою тьмяні зблиски якихось шабель, що лежали в розкритих чорних футлярах, і зметикувала, що це ріки.

Повертаючи голову вгору і вліво, літунка милувалася тим, що місяць шалено летить над нею назад у Москву і водночас дивовижно стоїть на місці, так що на ньому виразно проступав якийсь таємничий, темний — чи то дракон, чи то горбоконик, гострою мордою звернений до залишеного міста.

Тієї миті Марґариті сяйнула думка, що, по суті, вона даремно так несамовито жене щітку. І що вона позбавляє себе змоги бодай дещо розгледіти як слід, повною мірою насититися польотом. їй щось підказувало, що там, куди вона поспішає, її почекають і що нема сенсу їй нудьгувати від такої шаленої швидкості й висоти.

Марґарита нахилила щітку щетиною вперед, так що хвіст її піднявся догори, і, набагато уповільнившись, пішла до самої землі. І це сковзування, як на повітряних санках, вниз принесло їй найбільшу насолоду. Земля піднялася до неї, і в безформній досі чорній гущі позначилися її таємниці та приваби під час місячної ночі. Земля підійшла до неї, і Марґариту вже обдавало пахощами зазеленілих лісів. Марґарита летіла над самісінькими туманами росяного лугу, потім над ставком. Під Марґаритою хором співали жаби, а десь удалині, чомусь гаряче