Джон Гришем - Інформатор

Вони обмінювалися звичними люб’язностями, хоча кожен із них знав, що інший покопався в інтернеті. Еллі виріс в місті Омаха, школу і коледж закінчив у Небрасці. В повсякденному житті відрізнявся легкістю у спілкуванні, що притаманна жителям Середнього Заходу, без будь-якого натяку на претензійність. Лейсі закінчила Коледж Вільяма і Мері та Школу права Університету Тулейна. З’ясувалося, що обоє бували в Новому Орлеані. Пачеко працював там перших два роки. Жоден із них насправді не сумував за тим місцем — занадто вологе там було повітря і забагато злочинності, але з того, як вони про нього згадували, можна було подумати, що дуже за ним скучають. На той час, коли вони припаркувалися і увійшли до ресторану, Лейсі цей хлопець вже здавався ідеальним. Заспокойся, наказувала вона собі, чоловіки згодом завжди розчаровують.

Вони розмістилися за столиком у затишному місці й розгорнули меню. Коли офіціант відійшов, Лейсі сказала:

— Нагадую, що ми ділимо рахунок.

— Добре, але я хотів би пригостити. Це ж я тебе запросив.

— Дякую, та ми його поділимо.

Це була фінальна крапка в розмові про оплату.

Для початку вони вирішили замовити дві порції сирих устриць і пляшку Сансера. Коли меню забрали, Еллі запитав:

— Про що хочеш поговорити?

Її розсмішила його безпосередність.

— Про все що завгодно, аби не про роботу.

— Справедливо. Спочатку ти обери тему, а потім я. Будемо говорити про все, за винятком казино і того, що з ним пов’язано.

— Досить широкий вибір. Давай ти будеш перший, а далі подивимось, куди нас це заведе.

— Гаразд. У мене є хороше запитання. Але якщо ти не захочеш розмовляти про це, я зрозумію. Що відчуває людина, перед якою вибухає подушка безпеки?

— Я так думаю, що в тебе поки що такого досвіду не було.

— Так, поки що.

Вона відпила ковток води і глибоко вдихнула.

— Це гучно, неочікувано, немов раптовий поштовх. Секунду тому вона була на своєму місці, невидима, десь всередині керма, і ти ніколи про неї не думала, а за мить вибухає тобі просто в обличчя. Це, разом із ударною силою, оглушило мене. Ненадовго, бо я пам’ятаю, як хтось ходив навколо автівки. Потім я знепритомніла. Подушка врятувала мені життя, але приємного було мало. Одного разу достатньо.

— Звісно. Ти вже повністю одужала?

— Загалом, так. Періодично виникає біль, та з кожним днем стає дедалі краще. Хотілось би тільки, щоб волосся швидше росло.

— Тобі личить коротка зачіска.

Принесли вино. Лейсі скуштувала: на смак приємне. Вони підняли келихи й випили.

— Твоя черга, — нагадав Еллі.

— Що, набридла історія про подушку безпеки?

— Просто поцікавилася. У мене був приятель, який, перебуваючи за кермом, різко повернув, щоб не зачепити пішохода. Він в’їхав у електричний стовп на швидкості тридцять кілометрів за годину. Усе закінчилося б добре, якби не подушка, яка добряче його вдарила. Він тиждень прикладав лід до обличчя.

— Знайомі відчуття... Чому ти пішов до юридичного?

— Мій тато адвокат, працює в місті Омаха, тож мені здавалося, що і я маю стати юристом. Я ніколи не думав про те, щоб змінити світ, як це притаманно більшості студентів-першокурсників. Мені просто хотілося отримати хорошу роботу. Справи у батька йшли добре, і я навіть попрацював із ним рік. Та дуже швидко мені стало нудно, тож я вирішив, що настав час залишити Небраску.

— А чому ФБР?

— Захоплююче. Це не з дев’ятої до п’ятої пилом в офісі припадати. Коли ти переслідуєш злочинців — великих, малих, розумних чи дурних — нудьгувати ніколи. А ти? Як так сталося, що ти почала займатися справами суддів?

— Ну, це не зовсім те, про що я мріяла, навчаючись на юридичному. Ринок праці був досить нестабільний, а бажання працювати у великій корпорації в мене не виникало. Такі фірми найняли багато жінок, половину моєї групи становили дівчата, але я не хотіла працювати сто годин на тиждень. У мене є багато друзів, які пішли цим шляхом, і всі вони нещасні. Мої батьки, вони на пенсії, переїхали до Флориди. Я була тут, коли побачила оголошення про роботу в Раді з судових правопорушень.

— Ти пройшла співбесіду і отримала роботу. Ото був сюрприз.

Принесли устриці на тарілці з льодом, і розмова перервалася. Лейсі й Еллі приступили до ритуалу в стилі Нового Орлеану. Спочатку полили усе соком лимона і додали трохи хріну в соус. Пачеко з’їв свої устриці просто з мушлі, а Лейсі використала солоний крекер — обидва способи досить поширені.

— Тож учора ти бачилася з Джуніором, — сказав він.

— Так, уже вдруге. Бував колись у камері смертників?

— Ні, але колись, можливо, побуваю. Дізналася щось цікаве?

— Ти намагаєшся випитати у мене інформацію?

— Звісно. Нічого не можу вдіяти, це закладено у моїй ДНК.

— Джуніор натякає, що може володіти певною інформацією. Дати якусь підказку, якийсь слід. Хоча, загалом, я думаю, що він просто любить, коли