Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

прийшла у вродливу Настусину голівку близько року тому. Тож, будучи людиною наполегливою і вкрай переконливою, вона дуже швидко запевнила в такій необхідності й Степана. З тих пір і розпочалося. Наступ на Богуна було поведено одразу з кількох напрямків. Першим напрямком були довгі бесіди з братом самої Насті, у яких вона доводила, що одружитися вкрай необхідно саме тепер. Он який, мовляв, ходить – чорний, немов хмара, ні тобі посмішки, ні радощів. А так завжди хтось буде поряд, завжди знайде ласкаве слово та приголубить. Та й посаг буде зовсім не зайвим – за останні роки перед смертю батько багато майна втратив через посухи, суди із Замойськими і помор, який тричі скорочував поголів'я його худоби в кілька разів. А за роки, що пройшли після його смерті, Іван, зайнятий військовими справами, не те що не виправив, ще погіршив становище своєю недбалістю – батраки та підсусідки безсоромно обкрадали його і були б розікрали все, якби не втручання Мирона Охріменка. На другому напрямку дбав Степан, який, треба сказати, не дуже старанно виконував покладені на нього дружиною обов'язки, винувато знизуючи плечима, коли бачив, що Богуну не подобаються розмови такого характеру. Третім і найефективнішим напрямком стали часті запрошення на вечерю до Насті і Степана по малих і великих святах, а найчастіше тоді, коли свят взагалі не святкувалося. І завжди під час таких бенкетів Богун був не єдиним гостем – крім нього, запрошення отримувала певна молода особа з великими, немов озера, очима, вустами кольору стиглої вишні і сором'язливим рум'янцем на білих щічках. І Настя не втомлювалася нахвалювати свою подругу, а під кінець вечері завжди знаходився привід залишити гостей наодинці. Однак дуже скоро Настя помітила, що Іван люб'язно спілкується з дівчатами, але не виявляє до них жодного інтересу. Все ж, списуючи все на незацікавленість Івана конкретною дівчиною, вона невтомно повторювала свої спроби знову і знову.

Хіба вона могла здогадатися, що всі її намагання були марними, а зболене серце брата належало тій, кого всіма силами намагався забути і не міг. Так, нею була племінниця Станіслава Конєцпольського Ганна, яку Іван привіз із сералю бейлер-бея Анатолії і вперше поцілував на мурі гетьманського замку в Барі.

За весь, час який минув від тієї пам'ятної поїздки до Бару, коли дав собі слово забути про пихату панянку, він намагався дотриматись того слова і не міг. Снив, немов приворожений, не переставав думати про неї жодного дня. Проте більше не повторював спроб відвідати резиденцію коронного гетьмана, від чого ставав ще похмурішим. Згадував її довгими зимовими вечорами, коли за вікнами світлиці завивала хурделиця, а в печі потріскували дрова, і тоненькою цівкою здіймався до стелі дим з пригасаючої люльки. Згадував, відмірюючи в сідлі довгі версти шляхів, коли мандрував у сотенних справах з хутора на хутір і далі, до великих полкових міст. Пригадував, коли, підклавши під голову кульбаку і накрившись кожухом, позирав у чорне, немов смола, небо, засіяне міріадами зірок. Десь там, у височині, бачив він знайоме обличчя, відчував на вустах її тонкі теплі пальчики, вбирав у груди духмяні пахощі її парфумів. Нагадував і обіцянки, що їх дав їй тоді, всупереч її бажанню і здоровому глузду. Він переверне землю, аби вона стала його. Чому ж він не спрямував коня до Бару тепер, коли вогонь ненависті до поляків пригас і вкрився товстим шаром попелу понівечених надій? Він і сам не міг того з упевненістю сказати. Була тут, звичайно, і зайнятість новими для Івана турботами козацького старшини, були смуток і гіркота поразки Павлюка, його підла страта, ще з десяток мотивів… Але головним, мабуть, усе-таки, хоча Іван не визнавав цього навіть перед самим собою, був страх. Страх, що спізнився він, і Ганна вийшла заміж. Адже пройшло стільки часу… Інколи Богун хотів наплювати на все і поїхати до Конєцпольського, попросити в нього руки племінниці, а далі будь що буде. Але він гнав такі думки геть. І справді – Богун і Конєцпольський, коронний гетьман Речі Посполитої і сотенний хорунжий козацького війська, русин за походженням. Ні, занадто велика різниця, навіть якщо не брати до уваги участь Івана в повстанні. Крім того, Замойський, на якого ім'я Богуна діяло, немов червона ганчірка на бика, після кількох років судових тяжб, що їх він програв завдяки втручанню Стефана Хмелецького, був, без перебільшення, у дружніх стосунках з Конєцпольським, і це не полегшувало справи. Усе те Іван добре розумів і робився чимраз похмурішим у хвилини, коли пригадувалася йому красуня Ганна. У такі миті він знову й знову вирішував знайти вільний час і поїхати до Бару. Вирішував для того, щоб назавтра відкласти поїздку на невизначений термін…

V

Від думок відірвав голос невістки Мирона Охріменка:

– Пане Іване, біля воріт якась жінка та ще двоє чоловіків з нею, здається, жовніри.

Богун здригнувся. Він не чув, коли вона підійшла, тож тепер глипав на Дарину, яка стояла під ґанком і очікувала від нього відповіді. Ставна, пишногруда, у блакитній плахті-синятці, вишиваній сорочці, із закасаними по лікоть рукавами. Помітив, що Степан кинув на Дарину масний оцінюючий погляд.

– Чого вони хочуть? – запитав по хвилині мовчанки.

– Кажуть, лист до тебе, – Дарина була одноліткою Івана, тож ніколи не зверталася до нього на «ви», при цьому неодмінно називаючи його «пане Іване». Спочатку Богун пручався, запитуючи: «Який я тобі, Дарино, пан? Ти ж козацького роду!», але, зрештою, махнув рукою.

– Лист? – здивувався Богун. Він не очікував листа і, крім того, чому посланницею виступає жінка? Раніше такого не траплялося.

– Лист, – підтвердила Дарина.

– Добре, – Іван поглянув на шваґра, – зачекай, Степане, піду дізнаюся, що там.

– Тоді я з тобою! – відгукнувся Степан, знехотя відриваючи погляд від стану Дарини. Вони швидко покрокували подвір'ям, минаючи комору і клуню, напрямком до воріт.

Біля воріт пахкотів люлькою флегматичний Мирон Охріменко. Постарілий, із вкритим глибокими зморшками обличчям і довжезними сивими вусами, він добряче збляк відтоді, коли Іван був босоногим хлоп'ям, але все ще розпоряджувався на хуторі. Ще покійний Федір відписав йому частину своїх земель, а Мирон, вдячний хорунжому, вів за це його господарство. Тепер окрім нього на хуторі не залишилося жодного козака – розкидало життя світом мешканців колись щільно заселеного хутора. Хто в пошуках кращого життя подався на Слобожанщину, хто обзавівся своїм хутірком, але більшість згинула в буревії повстань, походів і боїв з ворогами, які, немов хижі звірі, розтягували Україну. Окрім Мирона і Дарини з Петриком, на хуторі проживали лише наймити та батраки