Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

війська беріг у серці відданість Батьківщині, козацьким ідеалам, і віру у свій народ син чигиринського сотника. Той, кому судилося вписати своє ім'я в золоті скрижалі історії. Зростали й інші, яким було призначено стати поряд з ним, як колись стали поряд з месією його учні і апостоли. Зростали у своїй любові до Вітчизни, у співчутті до приниженого народу і ненависті до жорстоких завойовників. Готувались, самі ще не знаючи, коли, але присвятити себе боротьбі, і просто жили…

IV

– Пане Іване, пане Іване! До вас гості прибули! – скуйовджена дитяча голова увіпхнулася крізь прочинені двері стайні і глипала на Богуна блакитними очима. Під цими великими, немов озера, оченятами проглядав замурзаний сажею ніс, кругле рожеве лице і тонке, з ямкою, підборіддя.

Іван одразу ж упізнав Петруся, Охріменкового онука, який проживав на хуторі разом з матір'ю – овдовілою невісткою Мирона. Богун неквапно поклав на полицю щітку, якою чистив коня, і підійшов до діжі з водою, що стояла в кутку.

– Злий на руки, козаче, – мовив посміхаючись. – А заодно вже й тебе б не завадило умити, он скоро на татарина станеш схожим.

Малий хутко підбіг і, схопивши вкритого майстерною різьбою ківшика, заходився поливати Іванові на руки.

– А чому на татарина? – запитав з дитячою безпосередністю.

– Як? А ти не знаєш?! – зробив круглі очі Богун.

– Ні!

– Тому, що в тих, хто не вмивається і ходить замурзаний, скоро шкіра робиться темною, а очі косоокими. На нього так і кажуть – мурзак.

Хлопчина скривився і з недовірою поглянув на Богуна.

– Хіба?

– Звичайно. Та що я, татар не бачив?… Подай-но рушника, Петрусю.

Малий не рушив з місця.

– Я не хочу татарином! – плаксивим голосом пискнув він.

– Ну то даси рушника, чи як?

Петрусь послухався. Іван неквапно обтерся білосніжним, вишитим гронами калини, рушником.

– Умиватися будеш?

– Буду!

Іван голосно розсміявся.

– Гаразд, давай зіллю.

Кілька хвилин він спостерігав за тим, як хлопчик старанно тер обличчя, шию та руки.

– Хто ж там до нас завітав? – запитав нарешті.

– Дядько… А-а! Дядько Степан і… Ох! І тітка Настя. А мені тітка Настя млинців з вишнями привезла! – здригаючись від крижаної криничної води, розповідав Петрусь. – Вони до хати пішли, думали, що ви у світлиці.

– То добре… Ну от! – прискіпливо обдивившись хлопчака, мовив Іван. – Інша справа. Тепер ти схожий на хлопчика, а не на чортеня з пічки.

– І не на татарина? – здійняв очі Петрусь.

– Тепер ні. Але так мусиш кожного дня умиватися, а як ні…

– Я буду! – рішуче закивав головою хлопчик.

Іван щиро зрадів приїзду сестри. За військовими справами і мандрами у Брацлав і Кальник він уже досить довго не був у неї, хоча полюбляв товариство Настусі й шваґра Степана, з яким особливо приємно було посидіти за чаркою меду і просто порозмовляти. Не переймаючись враженням, що його справляв на співбесідника «цей надто молодий ще хорунжий», поділитися думками, яких нізащо б не відкрив своїм новим знайомим з реєстрового війська. Згадати Запоріжжя – Степан там не бував в силу того, що мав свій млин, два ставки і велику пасіку, тож з головою заглибився в торгівлю й все, що приносило прибуток. Але послухати про безшабашних низовиків любив, що й стало для Богуна зайвою нагодою відчути себе вкритим славою і сивиною ветераном.

Першою, опинившись у світлиці, помітив сестру. Вона стояла біля вікна і шматком чистого полотна протирала зеленкувате скло віконниці.

– Це що ти тут павутиння та бруд розвів?! – з удаваною суворістю напустилася Настя на брата. – А пилу тут! Так! Ви собі як хочете, а я тутечки трохи приберусь.

– Ну, почалося, – зітхнув Степан, з посмішкою ступаючи назустріч Іванові. – Добридень, шваґре дорогий. Ціла біда з нею – хвилини не посидить. Крутиться, немов білка в колесі, а я разом з нею… Куди подінешся?!

– Тобою покрутиш! – одразу ж відгукнулася Настя. Покинувши ганчірку, вона підбігла до Богуна. Пригорнулася до його широких грудей і зазирнула в очі. – Привіт, братику. Зовсім уже до нас дорогу забув. Тож вирішили самі до тебе!

– От і добре, що вирішили, – відповів Іван, – по правді кажучи, скучив я за вами, та все часу не міг знайти… Але то пусте, зараз обідати будемо.

Настя одразу ж вихопилася з обіймів.

– А от і ні! Я ж сказала, що спочатку приберуся.

– Покинь, я челядь гукну, – змахнув рукою Іван.

– І слухати не буду! Так що ви собі, давайте, йдіть на вулицю, а я покличу.

Не сперечаючись, чоловіки вийшли на ґанок і запалили люльки. Кілька хвилин мовчки розглядали подвір'я, на якому снували челядинці, готуючи все до обіду – Мирон Охріменко, побачивши гостей, без нагадувань віддав відповідні розпорядження.

– Ми сьогодні не просто так приїхали, – нарешті підморгнув Степан.

– Знову наречену знайшла?

– Угу!

Іван похитав головою.

– Вона наполеглива.

– Ти ж знаєш.

– Що у вас, які новини? – кинув Богун, аби змінити тему розмови.

– Майже ніяких, – знизав плечима Степан, – що там ми? Мед качаємо, продаємо потроху. Млин до жнив ось готую. Та так, третє-десяте… У тебе як справи?

– А що в мене? Хутір занедбав, добре, хоч Мирон тут доглядає. Кілька днів у Кальнику був, до того в Полтаву їздив, у Чигирин.

– Усе справи… А знаєш, заздрю я тобі! У стількох місцях бував, стільки бачив. Я он далі Меджибожа не ступав. Іноді як найде щось, так покинув би все й подався у степи слави козацької здобувати!

– Чому ж не подався?

– А-а… – змахнув рукою Степан. – Не така я, певне, людина… А дівчина хороша! Гарна, та й не без приданого…

– Ти про кого? – не одразу зрозумів Богун.

– Ну… я ж говорив, Настя… Одним словом, Іване, Настя хоче, щоб ти одружився.

Богун зітхнув.

– Знову ви за своє! Степане, ми ж домовлялися!

Степан винувато розвів руками:

– А що я? Іди бабу переконай – знай свого править!

– І хто на цей раз?

– Ярина, дочка міщанина з Вороновиці. Вона справді хороша і пара тобі ладна. Я її батька добре знаю, багатир, яких мало.

– Та я тобі вірю. І попередні дві були непоганими. Одна мені навіть сподобалась. Але… Не до того мені тепер, розумієш? Стільки справ навалилося, та й з волею парубоцькою ще не розпрощався.

– Справи завжди дошкулятимуть! – рішуче заперечив Степан. – Це не причина. Чим далі, тим більше. А щодо віку… Я твій одноліток, а вже другий рік, як відпарубкував.

– У кожного свій шлях! – відрубав Іван, відчуваючи, як у ньому зростає роздратування, і надовго замовк, заглиблений у власні думки.

Ідея щодо одруження брата