Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

Вийшов надвір. Було душно, і йому нестерпно захотілося випити італійського вермуту, яким його недавно пригощав пан Лукас. Пішов до Сі Омара просити дозволу поїхати до ель-Бадіра по обіцяний килим. Оскільки йшлося про пана Лукаса, Сі Омар не заперечував і зрештою позичив Оті свій легковий автомобіль.

Сідаючи в машину, Ота почув тихе хихотіння гаремних красунь і, глянувши вгору, побачив на мить смагляве обличчя, кругле, як кавун. Та він швидко опустив очі, бо вже знав, чого вимагає арабська пристойність. Виїхав на шосе. Ліворуч лежав Високий Атлас, довгий, укритий снігом крокодил. Повз авто бігли пальми, сотні пальм, сотні гонщиць із розкуйовдженими косами. Ота зупинився перед крамницею на площі й купив пляшку вермуту. Йдучи до машини, подумав, що, раз він уже тут, то, мабуть, варто завернути до Лукаса… й раптом побачив Мерсьє: той стояв простоволосий перед своєю канцелярією й заточував червоного олівця.

— Добридень!

— А, добрий день, — усміхнувся Мерсьє й витер червоні пальці об штани. — Заходьте, Базілю, ви тут у мене ще не були. Що це ви несете? Щось добре?

— Вермут. Можемо його відкоркувати. Чарка у вас знайдеться?

— Ні, ні, що ви. Я взагалі пе п'ю, а тим більше на службі. Та все ж я вдячний вам. Ви хороший хлопець.

— О боже… — зітхнув Ота й пильно подивився в його гарні сірі очі. — Пане. Мерсьє, що таке ганжа чи кіфі? — запитав він раптом.

— Ах! — Мерсьє підняв руки і знову опустив їх на стіл так, що долоні гучно ляснули. — Невже ви маєте з цим щось спільне?

— Ні. Просто я випадково почув це слово і…

— Тримайтеся від цього якнайдалі, пане Базіль! — урвав його Мерсьє і насупив брови. — Я вам добре раджу. Це дуже небезпечні іграшки. Ганжа ще гірша, ніж кіфі.

— А це не одне й те саме?

— Ні, — похитав головою Мерсьє. — Хоч. і те, й те отрута, але кіфі не така небезпечна. Це, власне, висушена конопля певного виду, яку курять місцеві. Вона шкідливо впливає на зір, і вживати її, звичайно, суворо заборонено. А ганжа — це концентрований наркотик, який жують і їдять. На Сході його повно. Ми довго не знали цього лиха, проте останнім часом воно починає ширитися й тут. Найгірше те, що місцеві мають схильність до вживання ганжі, і їхній організм майже не опирається цій отруті — за два роки здорова людина перетворюється на руїну, стає напівбожевільною. Ось що робить з людиною ганжа.

— Але що воно таке?

— Ганжа, — сказав Мерсьє, постукуючи олівцем по столу, — ганжа, — це смола рослини cannabis indica[51], власне, тільки рослини жіночої статі. Вершечок цієї рослини відламують, висушують, мелють, а тоді додають певної домішки, як правило, цукру або меду. Інколи її варять, щоб добути екстракт. Але у нас цього не роблять, у нас це потай продають у такій ось упаковці.

Він витяг із столу бляшанку, яку Ота вже добре знав.

— А тепер розкажіть, що знаєте, про ганжу ви, мосьє Базіль, — наполегливо мовив Мерсьє. — Тільки правду!

— Я справді про неї нічого не знаю, я тільки випадково чув це слово… Я навіть не знав, що воно означає. Через те й запитав вас.

— Гаразд, я охоче вам розповім, — сказав Мерсьє, ховаючи в стіл бляшанку з наліпкою. — Це диявольське зілля вам напевне відоме під іншою назвою: ганжею його називають тільки задля маскування. Насправді це гашиш.

Ота схилив голову. В одній руці він тримав пляшку з золотавим вермутом, у другій — чорні окуляри, які зняв, коли зайшов до кімнати, і тепер бачив у них самого себе, двох маленьких От Скал, механіків із фабрики гашишу, ель-Бадір, Марокко.

— Он як, — сказав. — Гашиш. Про це я вже десь читав.

— Ну звичайно. Його виробляють і в Європі, головним чином, у Греції. І в Туреччині теж.

— Он як, — повторив Ота. — У Туреччині теж. — І підвівся. — Мені пора.

— Дякую, що провідали мене, Базілю, — сказав Мерсьє. — Ось ваш капелюх.

Так, у нього й справді був капелюх. Але він не міг його взяти, бо в лівій руці тримав пляшку з вермутом, а в правій окуляри. Він ніяк не міг пригадати, як скинув капелюх зайнятими руками. Мабуть, окуляри зняв після того, коли вже скинув капелюх. Отож тепер треба було надіти спершу окуляри, а вже потому взяти капелюх. Він так і зробив, і пан Мерсьє одразу ж зник, немов сховався за чорну завісу. Та, попри це, Ота й далі чув його голос:

— Мосьє Базіль, вам про ці речі щось відомо!

— Ні! Далебі, ні…

— Гаразд, гаразд… Але як щось довідаєтесь, то скажете мені. Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Ці речі завдають людям великої шкоди, розумієте? І я оголосив їм війну.

— Так, пане Мерсьє. — Ота не бачив його ясно, скоріше тільки уявляв собі, що той сидить за столом, сіроокий, з червоним олівцем, і з-під штанів у нього виглядає біла смужка. Він оголосив гашишу війну! — Ви маєте якесь відношення до поліції?

— Ні. Та коли йтиметься про гашиш, то матиму, бо я зобов'язаний дбати і про здоров'я арабів. А крім того… — Мерсьє замовк.

— Що, крім того?

— Крім того, у мене більше вільного часу, ніж у поліції, — докінчив Мерсьє. — А може, просто чистіше сумління. До побачення.

— До побачення.

Ота надів капелюх. Потім пішов до крамниці, де купив вино, й попросив відкоркувати пляшку. В машині нахильці напився з пляшки, заткав її, поставив на сидіння й виїхав на шосе. Праворуч лежав Високий Атлас, хвилясті засніжені гори. Шосе з обох боків облямовували фінікові пальми. Перед фабрикою Ота зупинив машину так різко, що аж гальма заскрипіли, й, знову ковтнувши, з пляшкою в руці пішов до будинку. Мустафи у дворі вже не було. Мабуть, кудись поїхав з вантажем гашишу. Сердешний «таліб»… Ота замкнувся, в своїй кімнатці. Випив іще. Вермут мав гіркувато-солодкий присмак, як гашиш: Оті був знайомий цей присмак, бо якось іще на самому початку, обслуговуючи машини, він поклав у рот шматочок цієї маси.

«Отже, це воно і є, те свинство. Гашиш. Сі Омар сунув мені тисячу франків, щоб я мовчав, щоб я, можливо, навіть узяв свої манатки й забрався під три чорти, аби тільки нікому про це ані мур-мур. Ну звичайно, я заберуся й піду, я не хочу, щоб мене арештували. Це таки гашиш! Яка тварюка цей Сі Омар! «Ми дамо їм здоров'я, гігієну!» Ха-ха! Ну й комедія… Ні, це не комедія. Що він зробив