Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

class="p1">Того ж дня робота пішла «повним ходом». Машина невтомно витискала круглі таблетки, і робітники забирали з-під неї повні коші, щоб запакувати товар у стовпчики, схожі на розфасований цикорій. Тепер скрізь були не тільки плювальниці, а й таблетки-кружальця та стовпчики — цикорій Сі Омара.

Ісмет-бей не з'являвся. Він уперто сидів у своїй кімнатці. Тільки раз, коли Ота йшов через двір, турок одчинив вікно, яке завжди було зачинене, плюнув йому на голову й погрозив кулаком. При цьому він не помітив, що скинув бляшанку, яка стояла на підвіконні. Ота підняв її і впізнав давню знайому — бляшанку з Каса, із зображенням верблюдячої голови, яких у хазяїна «Страсбурга» під стойкою був повен ящик.

Ота відкрив бляшанку і здивувався: вона була заповнена тією коричнево-зеленою восковою масою, з якої виготовляли таблетки. І пахла теж так само. Виходить, це та сама… та… як її називала Віветта?

Ота замислено потер підборіддя. На мить побачив себе в Каса під вежею з годинником, де прощався з дівчиною, почув, як питав її: «Що це таке?…» — проте відповіді в той день так і не зміг пригадати.

8

Зринула вона в його пам'яті лише через два дні, коли було виготовлено вже тисячі таблеток і коли прийшов Сі Омар у сорочці з закачаними рукавами й радісно забігав довкола машини. Ота раптом відчув дивне збудження, яке охоплювало його уже кілька днів, коли машина штампувала таблетки. Мабуть, це від дурманного запаху тієї зелено-коричневої «маси.

— Вже знаю! — вигукнув він несподівано.

Та Сі Омар не розчув через гуркіт машини, і Ота нахилився до самісінького його вуха:

— Це кіфі, правда?

Сі Омар розтулив рота, проте мовчав.

— Ганжа! — закричав Ота. — Це ганжа!

— Стоп! — Сі Омар підніс руку, але тільки-но Ота зупинив машину, розсердився, нащо той її зупинив. — Давайте вийдемо, — запропонував він і взяв Оту за лікоть. — Тут надто великий шум.

Він завів Оту до своєї бібліотеки — кабінету — канцелярії, кивнув йому, щоб сідав на шкіряну подушку, а сам пірнув у крісло і втупив очі в годинник із зозулею. За хвилину встав, вийняв із шафи пляшку й дві великі пузаті чарки.

— Вип'ємо, Базілю? — І налив у чарки коньяку.

Вони цокнулися. Випили. Очі Сі Омара перескочили з годинника на Мекку, потім на Ніагару й зупинилися на портреті Наполеона.

— Ці чарки вигадала велика людина, сам Наполеоні Він пив тільки коньяк, це вам, певно, відомо, Базілю? Відтоді їх називають «наполеонівками», і той, хто знає справжній смак коньяку, п'є його тільки з них. Ще одну?

— Охоче.

Вони закурили. Потім знову цокнулися, й «наполеонівки» радісно дзенькнули, бо були на чотири п'ятих порожні.

— Ви розумна людина, Базілю, і я вмію це оцінити, — сказав Сі Омар. Тепер він дивився на вишите речення із корану й хрускотів пальцями. — Я вже вас трохи вивчив, і мені соромно…

— Чого? — запитав Ота.

— Що я дав вам так мало за цю машину. — Він витяг гаманець із крокодилячої шкіри й добув з нього п'ятсофранкову банкноту. — Будь ласка.

Оті з несподіванки перехопило подих.

— Беріть, Базілю, — всміхнувся Сі Омар.

Але Ота тримав в одній руці сигарету, а в другій чарку Наполеона, і поки зміркував, що йому робити, Сі Омар витяг з гаманця ще одну банкноту на п'ятсот франків.

— Тоді отак. Вистачить?

— Атож! — вигукнув Ота. — А за паспорт… ви не вираховуватимете?

— Хіба тоді, коли будемо прощатися, Базілю. — Сі Омар усміхнувся, блиснувши гарними зубами. Довкола носа в нього рясніли дрібненькі блискучі крапельки.

— Спасибі, — затинаючись, сказав Ота. — Ви справжній джентльмен, і я вам за це віддячу. В усякому разі намагатимуся…

— Ну звичайно. Саме на це я і розраховую, — полегшено зітхнув Сі Омар. — То як, іще по одній?

Вони випили і розійшлись, обмінявшися ще кількома люб'язностями. Повернувшись до своєї кімнати, Ота ліг на ліжко і майже одразу заснув. А коли прокинувся, то помітив, що стискає в жмені тисячу франків і що все це не сон, а дійсність. Сі Омар дав йому тисячу франків за одне тільки слово. За слово «ганжа»!

І раптом йому все стало ясно.

«За цим словом криється щось нечесне. Ганжа — це щось лихе. Мабуть, контрабанда. Щось таке, від чого негарно тхне. Більше я нічого не знаю…

А Сі Омар подумав, що я знаю все і що буду його шантажувати. І, щоб заткнути мені рота, дав тисячу франків.

Тисяча франків, боже! Тисяча франків! Ось я тримаю їх у жмені, вони мої, а в кишені лежить закордонний паспорт з моєю фотографією. О боже, тепер у мене є, по суті, все! Майже все те, що я втратив у Каса! І до того ж, чудове місце, де мене ніхто не цькує, де я сам собі пан, де за місяць я, можливо, одержу ще тисячу, або за два, за три, це вже байдуже. У мене є документи, буде багато грошей, і цілком можливо, що я колись іще матиму авторемонтну майстерню, хай невеличку, без неонової вивіски, зате з Віветтою…

Тільки мені все-таки хотілося б знати, що воно таке, ця ганжа чи кіфі. Дуже хотілося б, і не тому, що це якась бридота, а тому, що я їй усе завдячую. Гроші, документ. Бо коли б я не був потрібен Сі Омарові, він не дав би мені паспорт».

Ота замкнув гроші до валізки й вийшов у коридор. Але за дверима згадав про свою першу валізку, яка зникла разом з документами і чотирма тисячами франків, миттю повернувся до кімнати й довго стояв над валізкою, міркуючи, куди б надійно заховати гроші. На думку не спадала жодна ідея. Стіни були голі, мов долоня, жодної картинки. Тільки шафа, ліжко, стілець і круглий стіл… Нарешті він склав обидві п'ятсотфранкові банкноти в маленькі квадратики й підклав їх під ніжки шафи. Однак і це його не задовольнило. Ніколи не передбачиш, що може статися, отже, краще тримати готівку в двох різних місцях і хоч половину носити при собі. Але на фабриці він ходив без піджака, й носити п'ятсот франків у кишені штанів йому не хотілося… Подумав, що зробив дурницю, купивши замість пристойного гаманця японську авторучку, проте, з другого боку, гаманець дуже легко хтось міг у нього поцупити…

Ота ще хвилину міркував, а тоді розпустив кілька стібків у поясі штанів, склав одну банкноту в довгу вузьку смужечку і застромив її за підкладку. Впевнившись, що вона не випаде, другу залишив під ніжкою шафи. Бездоганною схованкою це назвати не можна