Юліан Семенов - Прес-центр

«Він погана людина, не вір йому». Степанов іноді помилявся в людях, визнавав правоту своїх близьких, та в глибині душі був певен, що зробив правильно: в кожному треба намагатися побачити добро, не можна жити упереджено, краще один раз переконатися самому, ніж сто разів почути від інших.

Але зараз він абсолютно точно відчув, що мосьє Жюрі в себе, просто не хоче брати трубки; може, ще не готовий до ділової зустрічі, виправив себе Степанов, хоч набагато простіше відверто сказати мені про це, я ж попередив, що часу в мене обмаль; вони тут такі лякливі; кажуть, у нас усього бояться, чорта з два, нічого в нас не бояться, а тут зважують кожне слово, кожен крок, коли йдеться про спілкування з іноземцем звідти.

Він зняв трубку, набрав номер видавництва, змінив голос, як-не-як знімався в «Солярисі», його попросили зіграти роль американського професора, працювали без репетиції, з ходу, і на своєму американському сленгу попросив до апарата містера Жюрі: «З ним хоче говорити віце-директор «Юніверсал паблішінг хауз».

І знову музика в трубці, цього разу не Гершвін, а стилізований Римський-Корсаков, «Політ джмеля» в джазовому виконанні, дуже гарно, ніякої тобі наруги над класикою, просто в старі міхи влили нове вино; звичайно, когось із наших традиціоністів це може шокувати, але ж їхніх предків ще більше шокували Рахманінов і Скрябін, а тепер вони ж зарахували їх до лику святих, і правильно зробили, однак через яке невизнання ці генії ішли до слави!

— Алло, — голос мосьє Жюрі був воркітливий, поважний, сповнений, як завжди, доброзичливості.

Степанов хотів було сказати йому по-своєму: «Чого ж ти від мене тікаєш, сука», — але вирішив цього не робити, не плюй у криницю, бо пригодиться води напиться.

Обережно поклавши трубку на важіль, він знову заходився гортати свою телефонну книжку; ніколи й ніде, а особливо на Заході, не можна робити ставки лише на одну можливість, тутешній світ побудований на множинності спроб, у чужий монастир зі своїм уставом не сунься, у прислів’ях не буває неправди, це катехізис людського розуму, перевірено досвідом тисячоліть.

Дональд Епштейн, Париж, кінопродюсер, друг Кармена, славний хлопець, воював проти Гітлера, його збили над Німеччиною, у концтаборі мали розстріляти, врятувало російське більшовицьке підпілля; чорт, чому ж я не подзвонив йому, все це пусте, що було мало часу, для хороших людей час треба знайти, а ти ще й досі гаєш тьму-тьмущу хвилин на суєту, на обов’язкові (а саме через це зовсім необов’язкові) дзвінки, зустрічі, ленчі, вечері.

— Алло, будь ласка, містера Епштейна.

— Містер Апштейн не живе тут більше, він переїхав на південь Франції.

— Будь ласка, дайте мені його новий телефон.

— Але містер Апштейн не залишив нам свого нового телефону, мосьє…

(«Апштейн», ясно. Я зовсім забув, що він просив саме так вимовляти його прізвище», — згадав Степанов.)

Професор Герберт Краузе. Стоп, цей може допомогти, він часто приїздить до Москви, я там орендую йому машину чи віддаю свою, а тут він мене виручить.

Степанов набрав номер і почув командний голос:

— Двадцять три двадцять шість!

(Професор писав до багатьох журналів та газет, тому ховався від марних дзвінків, називав лише номер свого телефону; ті, хто йому потрібен, знають цю хитрість.)

— Нуль сім нуль один, — відповів Степанов.

— Пробачте?

Степанов засміявся.

— Гутен морген, Карл Іванович!

— Але ж я не Карл Іванович, — здивувався професор, — я Герберт Васильович.

«Ні, все-таки німець завжди німець, — подумав Степанов, — я ж йому пояснив про «Карла Івановича», невже пам’ять почала зраджувати?»

— Я знаю, що ви Герберт Васильович, а от ви забули, як я розповідав вам про персонаж із Толстого, про доброго старого гувернера, «гутен морген, Карл Іванович»…

— А, Дмитро Юрійович, добрий день, мій дорогий! Звідки ви?! Я хотів був вам дзвонити, але більшовики відключили автоматичний зв’язок, розмову доводиться чекати майже добу!

— Нічого, підвищимо тариф на розмови і знову включимо автомат, — легко пообіцяв Степанов. — Я зараз недалеко від вас, у мене незвичайне прохання.

— Так, будь-ласка, мій до-р-рогий (звідки така «горлова здатність», встиг подумати Степанов, я зв’язки порвав би, якби мені довелося так вимовляти літеру «р»), яке ж у вас прохання?

— Спочатку скажіть: ви збираєтесь до Москви?

— Якщо дадуть візу, то неодмінно! Я вже замовив через моє туристичне бюро в Штутгарті номер у «Націоналі» на сімнадцяте березня.

«А зараз жовтень, — подумав Степанов, — ну й німці, ну й організатори свого часу, вчитися треба в них і вчитися!»

— Вам у Москві машина потрібна?

— Це було б ідеально.

— А мені дуже потрібна машина тут… Днів на три-чотири… Давайте домовимось: я вам даю свою машину в Росії, а ви мені наймаєте лайбу тут.

— Пробачте?! Що я вам тут повинен найняти? — голос у професора став на якусь мить переляканий.

— Лайба — це автомобіль… На жаргоні.

— Ах, он як! І що це за жаргон?

— Молодіжний, я сказав би.

— Ага, добре, дуже цікаво… Звичайно, я готовий вам допомогти… Залишіть мені свій телефон, я передзвоню через п’ятнадцять хвилин.

Він подзвонив через дванадцять хвилин, сказав, що треба піти на вокзал і в «авісі» взяти малолітражний «сітроєн», попросив прислати записочку, бажано німецькою мовою, що машину орендовано для спільної роботи над новим рукописом професора.

— Це для податкової служби, — пояснив він, — якщо я їм дам довідку, ніби ви працюєте разом зі мною, назвіть себе моїм редактором чи консультантом, як хочете, то з мене цих грошей не стягатимуть з податків по гонорару і, таким чином, ви не почуватимете себе боржником… Яка у вас тема поїздки?

— Граціо.

— Пробачте?!

— Мене цікавлять деякі обставини, пов’язані з загибеллю Леопольдо Граціо.

— А, цей мільйонер, експлуататор і спекулянт?! — професор засміявся. — Не зачіпайте нас дуже, Дмитре Юрійовичу, ми теж уразливі.

— Дуже не буду, Герберт Васильович, спасибі вам величезне. Що мені взяти з собою для «авісу»?

— А нічого. Права. Я продиктував клерку номер свого рахунку, він уже перевірив у банку, так що сідайте за кермо і їдьте.

Спустившись униз, Степанов віддав портьє ключ, той метушливо простяг йому аркушик паперу.

— У вас весь час було зайнято, вам кілька разів дзвонила дама з аеропорту…

Степанов прочитав: «Я полетіла на Сіцілію в справі нашого спільного друга. Повернуся, точніше, повинна повернутися завтра вдень. Марі».

«Ми з нею їдемо по одній дорозі, — подумав Степанов, розплачуючись за готель, — жаль, що вона до мене на заїхала. А може, це й на краще».

Він помітив у кутку холу молодого чоловіка, що аж надто зосереджено читав газету, але судячи з того, як його ліва нога відбивала такт,