Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

і місцевими віруваннями. Алексіс з Лаурою не тільки отримали від Мем свою християнську ініціацію, вони також приймають духовні традиції місцевого населення. Видиме розмаїття проявленого світу відбиває ті самі закони Всесвіту, на всіх рівнях усі шукають безтілесного скарбу душевного спокою. Пошуки Корсарового скарбу для Алексіса — то період очищення від енергетичного бруду, від тягаря матеріального світу. Це відбувається, коли на березі океану він спалює папери, де йдеться про золото, щоб оновленим, збагаченим силою Букана, продовжити пошуки золота в собі, цього разу успішно. Якщо підбити підсумки, то й період Алексісових пошуків скарбу збігаються за часом з тривалістю очищення Святого Брендона. Настає час зрілости, наш герой вже не юнак, а зрілий чоловік. «Я піду в порт і виберу собі корабель». Ініціація завершена, тепер він сформований як особистість, перед ним відкривається широкий життєвий шлях зі знайденими скарбами людської моралі, яка збігається з мораллю Бога. «Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад, про яку розпочався ще до мого народження». Знайдений Ґрааль?..

На Зеті Алексіс подружився з матросом з Родриґеса Казимиром. До речі, це ім’я слов’янського (!) походження означає «той, який віщує про мир», проповідник, інша форма цього імени, Коловергиш, означає швидкий, вертлявий. А наші пращури свято вірили в те, що містить у собі те чи інше слово, яку силу воно несе, що можна промовляти вголос, а що ні. Казимир теж ділиться своїм знанням з Л’Етанґом, а потім безслідно зникає під час Першої світової війни. Характерним прийомом для Ле Клезіо є також звертання до такої скарбниці світової культури як міфи, зокрема він цитує вірші з «Арґонавтики» римського поета Валерія Флакка, написаної за мотивами грецьких міфів про Ясона, який зі своїми друзями на леґендарному вітрильнику «Арґо» вирушив у Колхіду по золоте руно, чим марить і наш герой.

Використовуючи історію піратства, автор вводить у роман поняття «викупу», «розплати», спокути. Особливо чітко це простежується на тих сторінках, де Алі здається, що у попередньому житті він — втілення Невідомого Корсара. Варто розглянути також алюзію на арабські мотиви в романі, які пов’язані з ім’ям Алі, «Сезам, відчинись» — то магічне заклинання, подолання заборони, код доступу до печери зі скарбами, тобто відповідні звукові вібрації, які відкривають заповітні таємниці.

Для роману характерна циклічна побудова композиції, розповідь починається і закінчується в Букані. Спочатку доглянутий батьківський сад, потім дикі хащі Мананави. Події накладаються одна на одну, повторюючись на іншому, вищому витку чи щаблі. Спочатку Мананава — вмістилище дитячого страху, вона вабить і лякає, далі, переплітаючись з іншими подіями і місцями, вона спливає як мрія, як «обітована земля», досліджена Мананава стає частиною знання. Букан віддає себе дослідникові через плоди, ягоди, квіти, трави і зруйнований дім пращурів. Разом з тим він залишається утопією, «золота» там нема, тому що «букан» ще символізує «ґвалт, торг, базар», тобто людські стосунки, яких важко уникнути. Букан — історія конфлікту, трагедії, загибелі чорних, яких хотіли продати у рабство білі колонізатори. У романі є також, за принципом бінарної опозиції, інший аналог Букана — Форест-Сайд, «лісова сторона», де Л’Етанґ не знаходить себе, там йому все не до смаку — бо нема моря, там він втрачає зв’язок зі своїми джерелами і точку опертя, це та порожнеча, яка передує буревієві, що й стається, коли він обриває усі свої зв’язки і йде в море. Неабияку роль у змалюванні станів героя виконує пейзаж. Автор — вдивовижу багатослівний, його герой живе і мислить широкими категоріями, події розгортаються на тлі неймовірно гарної природи — від тихої замріяної південної ночі до прекрасної розлюченої стихії урагану. В романі багато дієслів сприйняття, якими послуговуються художники й музиканти, епітетів, порівнянь («здіймається гул урагану наче через плантації і чагарники мчать стада биків», «корабель тремтить, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми»), персоніфікацій дієслівних («вдалині ворушаться дерева»), іменникових («розлюченим звіром дме південний вітер»), прикметникових («випотрошені кімнати»), назви екзотичних рослин і тварини доповнюють багату мистецьку палітру автора, і читач насолоджується словом, смакує його. В романі багато також дієслів руху, який то уповільнюється, коли щасливий герой у злагоді з природою, чи ущільнюється, коли порушується принцип гомеостатичної рівноваги, в описі війни, коли вступає в дію «колективне підсвідоме» і розповідь від першої особи однини «я» замінюється на першу особу множини — «ми». Читаючи цю частину, хочеться швидше проминути її, бо емоційна напруга описаних подій несумісна з життям, страшні картини загибелі людей і тварин спотворюють плин часу. Смердючі купи коней, газова атака під Іпром, та ніч, коли Алексісові здалося, що земля перетворилася на мертву планету — «наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого примарного сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти нас у своєму лігві» — це людський протест проти насильницької смерти, яку спричинюють ті, хто розв’язує війни, що їх «виграють лише воші».

Ставлення письменника до свого твору, авторська настанова, або герменевтика (це поняття походить від імени грецького бога Гермеса, в обов’язки якого входило тлумачення смертним волі богів) місце автора поза текстом, у метатексті твору, розкривається за допомогою фокалізації або реалізації позиції автора, його точки зору, його «я» і «я» героя у розгортанні і наростанні розповідного навантаження тексту. Розрізняють нульову фокалізацію або зверхбачення — оповідач — всюдисущий бог, він усе знає і веде за собою і персонажа, і читача; внутрішню фокалізацію — бачення і оцінка ситуації зсередини, крізь свідомість персонажа, його внутрішній монолог, сон героя може виступати як вираження його ставлення до подій, роль оповідача в творі менша за роль його героя. Зовнішня фокалізація — оповідач менший, ніж герой, у тексті йдеться про стани, які не належать персонажам, як правило, це вступні частини творів. У романі «Золотошукач» є внутрішня і місцями зовнішня фокалізація, загалом, головний герой роману є виразником авторської настанови, а своєю любов’ю до людини і до життя устами Л’Етанґа промовляє сам автор. Автор ототожнює себе з героєм роману, вступає в контакт з імпліцитним (присутнім за кадром) читачем, який, як правило, стає спільником позитивного героя і навіть адвокатом неґативного. В останньому випадку читач імпліцитно полемізує з автором, аби захистити героя, чию життєву позицію, сприймає як власну. Тоді спрацьовує творча тріада «автор-персонаж-читач» і починається переосмислення подій і, головне, ті позитивні духовні трансформації в мисленні читача, заради яких автор брався за написання свого твору.

Коли раптом герой художнього твору напрямки звертається до читача, наче залучаючи його розділити з ним свій погляд, ідеться про наближення описуваних подій