Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

Роман лауреата Нобелівської премії 2008 року Жана-Марі Ґюстава Ле Клезіо «Золотошукач» — це розповідь про пошук своєї ідентичности у заплутаному жорстокому світі, це спроба відповіді на кричущі питання розгубленого людства, яке знемагає від невмотивованого духовного і фізичного насилля, що панує у так званому проявленому світі, насилля, що спричинює безкінечні конфлікти, втягує в них цілі народи і нищить життя на планеті і саму планету. Це також щира розповідь про справжню дружбу, велику любов і чисте кохання…

Жан Марі Ґюстав ЛЕ КЛЕЗІO

ЗОЛОТОШУКАЧ

Роман

Моєму дідусеві Леону

Урочище Букан, 1892 рік

Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море. З гулом вітру серед глиці філао[1], з вітром, який не вгавав навіть коли віддаляєшся від берега і йдеш крізь поля цукрової тростини, той шум став колисковою мого дитинства. Я його й зараз чую, десь на денці мого єства він завжди зі мною, хай би де я був. Цей повільний і невтомний шум хвиль, що, розбиваючись вдалечині на коралових рифах, затихають на піщаному березі Чорної річки. І дня не минало, щоб я не йшов до моря, так само як щоночі я пробуджувався зі спітнілою спиною, сидячи на розкладному ліжку, відкидав москітну сітку і намагався розгледіти приплив, схвильований, сповнений неясного піднесення.

Думаю про нього, як про живу істоту, і в пітьмі всі мої відчуття загострені, аби раніше розпізнати його повернення, аби краще зустріти його. Величні хвилі перекочуються через рифи, розбиваються в лагуні, від їхнього руху земля і повітря дрижать, наче кипить велетенський казан. Я чую, як море наближається, як воно дихає.

Коли сходить повний місяць, безшумно зісковзую з ліжка, пильную, аби не заскрипіла поточена шашелем підлога. Проте Лаура не спить, я знаю, що вона, затамувавши подих, вдивляється в темряву. Залажу на підвіконня, штовхаю дерев’яні віконниці, і ось я — в обіймах ночі. Біле місячне світло заливає садок, я бачу, як в ньому сяють дерева, чую, як у їхніх кронах шумить вітер, вгадую темні зарості рододендронів, гібіскусів[2]. З калатанням серця іду алеєю, що веде до пагорбів, за якими починаються неорані землі. Зовсім поруч із розваленим муром стоїть високе дерево шальта[3], Лаура називає його деревом добра і зла, але я видираюся якнайвище, аби понад верхів’ями дерев і над полями цукрової тростини побачити море. Місяць пливе поміж хмарами, час від часу спалахуючи сяєвом. Можливо, тоді я помічаю над листям ліворуч від Турель дю Тамарен велику темну ділянку, всередині якої мерехтить переливчаста пляма. Я її справді бачу чи лише відчуваю? Море у мене в голові, найкраще я його бачу й чую із заплющеними очима, найкраще відчуваю ледь уловний гуркіт розділених рифами хвиль, які потім, з’єднавшись у суцільний вал, разом підминають берег. Довго, допоки не затерпнуть руки, тримаюся за гілки дерева шальта. Вітер з моря гуляє серед дерев і полями тростини, від його поривів під місячним сяйвом ворушиться і спалахує листя. Інколи я залишаюся там до світанку, слухаю, мрію. У протилежному кутку саду — великий будинок, похмурий, замкнений, схожий на уламок корабля. Вітер стукає ґонтом, що погано тримається, зі стогоном скриплять крокви. Це теж голос моря — і рипіння стовбура дерева, і зітхання глиці філао. Мені страшно самому на дереві, але повертатися до кімнати не хочеться. Я терпляче зношу холодний вітер і втому, від якої стає важкою голова.

Але то несправжній страх. Це наче стоїш над прірвою чи над глибоким яром і так пильно вдивляєшся, аж серце калатає, що від цього гуде і болить шия, а ти знаєш одне — треба тут сидіти, тому що зрештою про щось дізнаєшся. Я не можу повернутися до кімнати, поки море не підніметься, це неможливо. Мушу чіплятися за дерево шальта і чекати, поки місяць опиниться на іншому краю неба. В кімнату повертаюся удосвіта, коли небо над Мананавою сіріє, лише тоді я прослизаю під москітну сітку. Чую, як зітхає Лаура, яка не спала, поки мене не було. Вона ніколи зі мною про це не говорить. Просто вдень дивиться на мене запитально своїми темними очима, і мені шкода, що вночі я ходив слухати море.

Щодня йду на берег. Треба пройти крізь поля, де тростина така висока, що я блукаю навмання, вздовж зрізаних рядів, іноді — серед колючого листя. Там не чути моря. Сонце під кінець зими пряжить, приглушує звуки. Вже майже на березі я відчуваю його, повітря стає важким, нерухомим, дзижчать мухи. Небо вгорі — блакитне, напружене, без птахів, сліпуче. Я вгрузаю у червоний земляний порох по щиколотки. Щоб не зіпсувати черевики, роззуваюсь і, зв’язавши шнурки, несу їх перекинувши через шию. Таким чином у мене вільні руки. Коли йдеш крізь тростину, треба щоб руки були вільні. Рослини дуже високі, Кук, кухар, каже, що наступного місяця почнуть рубати. Листя гостре, наче бойова шабля, аби пройти крізь тростину, треба її обережно відхиляти рукою. Дені, онук Кука, йде попереду. Мені його не видно. Він завжди ходить босоніж, зі своєю жердиною він іде швидше. Аби не заблукати, ми вирішили двічі подавати звук трав’яним пищиком або гавкати, ось так: А-у-а! Чоловіки теж так чинять, а також індуси зі своїми довгими ножами, коли йдуть серед високої тростини під час рубання.

Я чую Дені далеко попереду себе: А-у-а! А-у-а! Відповідаю пищиком. Інших звуків не чути. Море сьогодні вранці найнижче, раніше полудня воно не повернеться. Ми йдемо якомога швидше, аби дістатися до калюж, в яких ховаються креветки і кальмари.

Попереду мене серед тростини стоїть купа чорного вулканічного каменю, що нагадує копицю. Мені подобається на неї вилазити, з неї я дивлюся на зелені простори полів і на залишені далеко позаду, загублені серед густих дерев і чагарів наш дім, що нагадує уламок корабля, його дивну блакитну покрівлю і хижку капітана Кука, ще далі — трубу Ємена і високі червоні гори, що здіймаються до неба. Я роззираюся навсібіч на своїй піраміді і бачу увесь краєвид, труби цукроварень, річку Тамарен, що гадюкою звивається поміж дерев і пагорбів, море, темне, переливчасте, зараз воно по той бік рифів.

Любо мені там. Гадаю, я міг би залишатися на тому узвишші годинами, цілими днями, нічого не роблячи, тільки розглядаючи.

А-у-а! А-у-а! З протилежного боку поля мене гукає Дені. Він теж на вершині чорної кам’яної копиці, наче потопельник на острівці серед моря. Він так далеко, що я розрізняю лише його схожий на комаху силует, що стоїть на верхівці піраміди. Складаю руки руркою і гавкаю у відповідь: А-у-а! А-у-а! Разом ми злазимо вниз і серед тростини, наосліп, продовжуємо наш рух до моря.

Уранці море темне, замкнуте. Воно темне через чорний пісок річок — Великої Чорної річки і річки Тамарен, які