Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер

–Що це ще бляха таке?– зазираючи до іншого дзеркала, спитала Скарлет.

–Можливо це варіації майбутнього?– спитала Лів, спостерігаючи за тим, як в одному з дзеркал отримує нагороду.

–Не думаю, що малий Адам у театральній постановці «Пригод Тома Сойєра» це його майбутнє. –скептично покосилась на відображення Скарлет.

Лів поглянула у дзеркало, біля якого стояла Скарлет і бачила там саму себе, вона приміряла дорогу сукню у бутику. Саме ту модель, про яку завжди мріяла.

–Я не бачу ніякого Адама. –хитала головою вона.–Тут лише я.

Скарлет замислилась, поглянувши у інше дзеркало, де Аарон відчайдушно тарабанить по клавіатурі, пишучи якийсь код. Тоді в інше, де був уже Патрик, що густо намазував хліб арахісовою пастою. Дзеркала, у які вона дивилась випромінювали холодне біле сяйво, у неї не виникало жодних сумнівів, що вона бачить ілюзію.

–Гаразд. –сказала вона.– Отже я бачу спогади інших, а ти бачиш власні мрії.

–Ніякі це не мрії. – фиркнула Лів.–Я вже це отримала.

Скарлет поглянула на Лів, що стояла неприродньо вивернувши руку, ніби тримала в ній щось невидиме. Впевненість дівчини, змусила Скарлет напружитись.

–Що ти отримала?– обережно поцікавилась вона, ступивши крок вперед.

–Я вже маю Пулітцерівську премію. Моє ім’я відоме на весь світ!–захопливо сказала вона.

–Гаразд…

–Що? Ти заздриш мені?– Лів змахнула волоссям.– Ну, звісно. Це нормально, Скарлет. Просто я довго працювала і заслужила на це.

–Добре-добре. Вітаю.– вона повернулась, оглядаючи простір за собою.–Отже двері не з’являться, доки Лів не роздуплиться.–зробила висновок вона.

Лів пройшла до іншого дзеркала, де вона підписувала документи на купівлю апартаментів, про які завжди мріяла.

–Це будинок…

–Так-так. Зразковий будиночок Барбі, який ти отримала і сама не зрозуміла як. Гаразд, начхати, ходімо далі.

–Обов’язково бути таким злостивим стервом?– спитала Лів, поглянувши на дівчину.

–І це цим ротом ти виголошувала промову за Пулітцерівську премію? –скептично покосилась на неї Скарлет.–Неподобство.

Лів закотила очі.

–Неначе, якби ти побачила втілення заповітної мрії – не повірила б у неї.–недовірливо кинула їй Лів.

–Наразі моя заповітна мрія – вийти з цього дурдому. Але в мене є ти, яка не надто і зацікавлена у її втіленні, тож…

–Знаєш, що…О, чекай!– спинилась вона біля дзеркала.

–Скоріш за все це була дуже важлива твереза думка, та вона зникла, щойно самозакохана дівуля побачила власний писок у люстерку.– закотила очі Скарлет.

 –Тут я отримала дозвіл на відпустку!– повертаючись до Скарлет відповіла Лів.– Отже, в теорії, в одних із цих дзеркал я можу дізнатись, як отримала премію!

–Так це і працює. –погодилась Скарлет.– Все задля того, щоб ти лишалась тут якнайдовше. Якщо ти залишишся в ілюзії – отримаєш відповіді як та версія твоїх відображень досягла всіх поставлених цілей. Якщо підеш – назавжди відмовиться від своїх мрій.

–То нащо мені тоді йти?– не розуміла Лів.

–А ти дуже хочеш в кому?

–Маячня.–відмахнулась Лів.– Не впаду я ні в яку кому.

Вона знову поглянула у дзеркало і відчула те тепло і затишок, ту тріумфальну гордість за себе, від якої навертались сльози. Сяйво розширювалось, огортаючи її, немов стаючи самою реальністю. І вже за мить не було жодної кімнати чи дзеркала, не було Скарлет, була лише Лів у новому місці, де працювала, насолоджуючись повагою колег і захватом керівництва.

Колеги плескають  в долоні, коли зустрічають її.

–О! Лів, ти незрівнянна!

–Ти така молодець! Я так пишаюсь тобою!

–Дякую.– задоволено відповіла Лів.

–Міс Вейл, для мене честь працювати з вами.

–Дякую. Це дуже приємно.

–Допоможете з цим завданням? Ніхто крім вас не розбирається в цьому.

–Ну, звісно. – вона взяла протягнутий до неї планшет.– О, тут все доволі просто.– Лів прогорнула записи, додаючи свої коментарі і передала планшет назад.– Ось, тримай.

–Дякую вам! Ви – неймовірна!

Далі вона опинилась на якомусь корпоративному заході, де був банкет, невеличка сцена з живою музикою, де стояв веселий молодий чоловік, що, здавалось, втирає сльози щастя.

–Я хочу подякувати своїй керівниці, міс Вейл, без вас тут нічого б не працювало так. – він поглянув їй у очі, його рука з мікрофоном трохи тремтіла від хвилювання.– Без вас ця компанія неможлива, тож дякую вам за те, що ви завжди підтримуєте і за те, що ви такий крутий професіонал. Ви приклад для нас усіх.

–О, дякую!– і собі просльозилась Олівія.

Далі вона вже йшла кабінетом, де працювали її підлеглі. Один із редакторів не міг зняти кришку з термо-чашки.

–Уявляєш…Пристала і не знімається.– пирхав чоловік, хапаючись за кришку.